Розділ без назви (2)

– Вставай!

Денис хлипнув спросоння і перевернувся на другий бік.

Тоді Сергій запалив сірника, почекав, доки розгориться, і підніс до голих п’ят Дениса. Тому, видно, дошкулило, бо він відсмикнув ногу, але прокидатися й не думав.

– Ти встанеш сьогодні чи ні? – розгнівався Сергій і затормошив Дениса за плече.

– Яка це зануда штовхається? – засопів у темряві парубійко, підводячи голову.

– Збирайся швидше. У ліс треба їхати.

Денис довго чухмарився і позіхав, потім поліз рачки в куток, мацаючи там руками, щось перекинув, певно, старе відро, воно заторохтіло і сполохало вгорі голубів, які затріпотіли крилами і сердито завуркотіли. Нарешті витяг із кутка одежину і якийсь круглий предмет, схожий на підситок, що тихо подзвонював, як тільки Денис робив рух, запхав його у порваний мішок і вийшов надвір. Потім він став виробляти якісь дивацтва, абсолютно незрозумілі для Сергія: витягнув із купи хворосту довгу галузину, підійшов до хати і, вийнявши із вікна шибку, став ширять туди, як у лисячу нору. Незабаром до вікна підійшло щось у білому, відкрило його і подало торбу, яку Денис зараз же розв’язав і зашилив туди руку.

– А сало де? Уже стріскала, стара гаргаро?

– Господи, сохрани мене і заступи, – зашепотіла стара і закрила вікно.

– От матінку маю, – скаржився Денис, мотузуючи торбу. – Де що в хазяйстві найласіше, – зараз же кида собі на зуби. Прірва якась. Щоб я живий був!

– А навіщо ти хворостиною в хату ширяв? – давлячи сміх, поцікавився Сергій.

– Бо вона якраз до ліжка дістає. Інакше її не розбудиш, стару вовчицю.

– Що в тебе у мішку?

– Бубна.

– Навіщо вона тобі здалася? До бичачого хвоста причепиш, щоб бубоніло всю дорогу?

– Продам на хуторах…

– Нічого собі придумав! Я ліс рубатиму, а він з бубною по хуторах тинятиметься. Ех, зв’язався я на свою голову!..

Приїхали до лісу – зійшло сонце. На зеленій галявині розпрягли биків, пустили пастися.

– З чого ж починати? – вдарив Денис по молодому дубкові сокирою так, що аж листя на ньому затремтіло.

– Мітку шукай.