Розділ без назви (2)

– Хіба це сім’я? – поспішає на виручку Гаврило. – Он у Гордія Кошари, ото сім’я. Як сядуть навколо столу обідати – курці немає де голови пристромити. У батька в руках ложка-довбанка, тільки хто з малишні сьорбне дуже або засміється – трісь по голові, і зараз же тихо-тихо зробиться. Чути, як і мухи під сволоком гудуть.

Тимко чмихнув у рукав, але не від розповіді Гаврила, а з того смішного виразу обличчя Юлі, яка слухала це оповідання з надзвичайною цікавістю. Гаврило стукнув його ложкою по голові, сказав, наслідуючи Гордія Кошару:

– А сиди, чортів чорт, не крутися за столом!

Всі засміялися. Федот налив собі півстакана самогону, випив, насупив тонкі брови.

– Тимка не ложкою слід бити, а батогом, – сказав він, гостро глянувши на брата.

– За що ж мені така шана?

– Сам знаєш.

– Щось не тямлю. Може б, ти пояснив?

– Тобі пояснити? – схопився раптом із-за столу Федот і дав Тимкові ляпаса. Той озвірів очима, схопив брата за петельки, рвонув на себе. Не давши опам’ятатися, витяг із-за столу, повів до дверей. На комусь тріснула сорочка, квасолею пороснули на долівку ґудзики. Перелякано заплакали діти.

– Розійдись! – закричав Гаврило. – Розійдись!

Він кинувся поміж братами, розметав їх в різні боки, Тимка випер за поріг.

– Бач, що придумали з жиру, бісові діти! – тяжко сапав він, глипаючи то на одного, то на другого почервонілими очима.

– Попадешся ти мені іншим разом, чахотка чортова! – погрожував ізнадвору Тимко, мацаючи рукою розбите вухо, з якого тоненьким струмочком текла кров.

– Ну-ну, ти добалакаєшся! – витріщився Гаврило і, взявши за плечі, виштовхав брата ще далі.

Тимко постояв посеред двору, оглядаючи, що сталося з ним після бійки. Виявилося, що на сорочці ґудзиків як не бувало і від плеча аж до ліктя розпанаханий рукав. «Нічого, я колись тобі все згадаю», – погрозив він на вікна і пішов городом у яр. Там було тихо і мирно. Від глиняних стін віяло вологою, дзюркотів потік із чистою джерельною водою. Тимко підійшов до нього, вмив лице і довго мочив водою розбите вухо, що сочилося кров’ю і палало, як жар, потім сів під кущем дикого терну. «Я тобі покажу, – бурмотів він. – Думаєш, як квасолю почепив на петлиці, так їздитимеш на мені, як і раніше? Ні, вистачить уже. Увірвалося».

Він сидів ображений, одинокий і розумів, що, крім матері і Гаврила, всі його ненавидять. Думки, одна від одної складніші, болісніші, мучили його, і він, щоб розібратися в них, став пригадувати своє дитинство.

Пам’ятає він, як одного разу зимою приїхав із базару батько. Він увійшов у хату, закутаний по самі очі в башлик, білий від снігу, як мара, із бурульками на вусах, з-під яких, як з бовдура, валила пара, кинув дітям на піч мішок, у якому щось заторохтіло, як замерзлі кості. Вони із Федотом розв’язали мішок і, штовхаючись, як поросята біля корита, хотіли чимшвидше заглянути, що там є. Там були новенькі чоботи. Вони почали видирати один в одного ті чоботята, сперечалися, кому вони належать. Батько, зачувши сварку, люто накричав на них і сказав, що вони Федотові, бо він старший.

– А що! Мені купили чобітки, а не тобі. Ги-ги, – вихвалявся Федот, показуючи жовті зуби.

Тимко заплакав. Він не розумів, чому ж чобітки віддані Федотові, а не йому, який слухав батька, сидів на печі смирно і не збивав пилюки. Того ж вечора мати, пестячи його перед сном, називала «любий синочок-соколочок», цілувала в голову і обіцяла, що купить чобітки кращі, як у Федота, бо в нього чорні, а в Тимка будуть червоні, як у того дідуся з казки, що стоїть на воротях у червоних чоботях ще й люльку курить. Тимко втішився і поліз на піч спати, але ще довго перед його очима стояли Федоткові чобітки, і він навіть чув запах холодної слизької шкіри на них.

Тимко також пригадував той час, коли він уже став підлітком і як батько хотів спекатися його чимшвидше з дому, вирядити геть з хати, щоб він не сидів на шиї. Як Федота віддав до науки, а Тимка не хотів, хоч він був здібніший за Федота. Пригадував ті темні осінні ночі, коли за стіною завивав вітер, щось хлипало і Тимкові здавалося, що то плаче сирітка і проситься, щоб її пустили погрітися і переночувати. Вранці він схоплювався разом з третіми півнями, приходив до матері, що топила піч, сідав на лаві і, натягши на коліна полотняну сорочку, скаржився, що йому марилося вночі, ніби щось плакало під хатою, і благав матір, щоб вона не спала так міцно і пустила сирітку погрітися. «Добре, синочку, добре», – обіцяла мати, а в самої текли по щоках сльози, і полум’я, що бухало в печі, висушувало їх.