Розділ без назви (2)

Але дрімати не довелося: в яру почулося погейкування, хтось гнав биків до водопою. Орися схопилася, обтрусила пом’яту спідничку, розгубленими очима глянула на Тимка.

– Приходь вечором на це місце, – прошепотів він, цілуючи її в шийку.

– Добре. Прийду.

Вона підхопила із землі в’язочку хмизу і побігла стежечкою вниз, понад потоком.

Увечері вони зустрілися на умовленому місці, але Орися запротестувала:

– Ходім кудись далі. Тут темно, як у ямі.

Тимко взяв її за руку і повів вершняком яру. Аж під лісом вони знайшли копичку пахучої конюшини і сіли, тісно попритулявшись одне до одного. Від сіна било парким духом і приємно зігрівало спини. Вгорі – зоряне небо, через яке срібним коромислом перекинувся Чумацький Шлях, біля ніг – троянівська долина, огорнута сизою млою ночі.

– Тимку, скажи, чого воно так, що людей багато на світі, а серце любить тільки одного? – тихо запитала Орися, лежачи на грудях в обіймах коханого.

– Хто ж його знає. Я десь читав у книжці, що душа душу шукає. От як зійдуться такі душі, що в них усе однакове, то й полюблять одна одну.

Орися повернула до себе обличчя Тимка, поцілувала його в вушко за те, що він такий розумненький, і довго мовчки гладила його пружинисті кучері чутливою, повною ніжності і кохання рукою.

– Колись, дуже давно, любилися двоє, – тихим загадковим голосом почала Орися з тим таємничим пришіптуванням, як буває тоді, коли людина збирається розповісти щось цікаве або дуже страшне. – А батьки цих закоханих не хотіли, щоб вони були разом, бо дівчина була багата, а хлопець бідний. Як тільки вийде гуляти дівчина, слуги її ні на крок не відпускають, бо наказав вельможа, що як тільки слуги проґавлять і допустять до того, що вона побачиться із своїм коханим, то вкине їх на споживок голодним вовкам у глибоку темну яму. От раз той хлопець, не знаю, яким уже побитом, пробрався у кімнату до своєї коханої і каже: «Я прийшов за тобою. Хочеш – іди зі мною, а не хочеш, то я тут же перед тобою сам собі смерть заподію, бо без тебе не буде мені життя». Вона, отак, як стояла, і каже йому: «Я – твоя». Спустилися вони вниз, посадив він її на коня, і полетіли вони, як птиці, степом у країну невідому – шукати щастя. хали день, їхали другий, на третій на спочинок стали, бо кінь уже з ніг валиться. Тільки закохані, обнявшись, задрімали, як, хто його знає й звідки, наїхало слуг панських видимо-невидимо, скрутили втікачам руки і повезли в маєток. Панянку вельможа закрив у заґратованій вежі, а молодця вкинули до вовків у яму. Сидить він у ямі, а вовки що підійдуть до нього, щоб їсти, – і назад відскакують, що підійдуть – і назад відскакують: така в нього страшна сила кохання. І так пройшло багато часу. Аж ось у тому царстві сталося нещастя: якесь вороже плем’я прийшло із-за моря і напало війною на вельможу. Шле вельможа війська, як під шум ідуть – не вертаються, а ворог усе ближче підходить і ближче. Прийшов тоді вельможа до ворожбита і каже: «Що мені робити? Як перемогти вороже плем’я? Гине моє багатство і мій край». Подивився ворожбит на зорі та й каже: «Є у твоєму царстві один удалець-молодець, що доньку твою кохає. Любов у нього така, що не боїться ні вогню, ні меча, ні води морської. Випусти його, дай йому в руки меч – і тоді побачиш, що буде». Випустив його цар і питає: «Розіб’єш погане плем’я?» – «Розіб’ю, – говорить той, – тільки дозволь кохану побачити і її в гарячі вуста поцілувати, від того мені сили вдесятеро прибавиться». Побачився він із милою, поцілував її і, зібравши воїнів, повів їх на ворога. Палив огнем, топив водою і загнав його за тридев’ять земель і повернувся додому зрубаний та постріляний. Та до його тяжких ран кохана серце своє приклала, і загоїлись вони. І живуть тепер закохані в любові та щасті, бережуть і шанують одне одного.

– А діточки в них є? – засміявся Тимко.

– Що? – не второпала Орися, бо ще не встигла повернутися від казки до дійсності. – А-а, – тихо засміялася вона, зрозумівши. – Ах ти ж, насмішник! Це ж казка.

– Життя – не казка, – зітхнув Тимко. – В житті все по-другому. Одні любляться, інші розходяться, треті хоч і живуть разом, але тільки про людське око, а насправді так і норовлять одне одному хвіст відкусити.

– Я знаю… Ти такий, що тобі все одно, – образилася Орися і відхилилася від нього, бо він якраз хотів її обняти. – Покрутиш одній дівчині голову, а тоді іншій бісики пускаєш. Дівчачур поганий! Рябкові очі! Лупаєш ними дівчатам на ноги, а серце давно вже каменюкою стало.

– Що тебе, комар укусив?

– Не лізь, рукатий! Он до Лукерки піди. Вона тебе вже давно виглядає з самогонкою, – відмахувалася вона руками, відповзаючи від нього на колінах, але він таки схопив її за плечі і притяг до себе.

– Орисю! Ластівочко моя…

Він гарячив її диханням і тілом своїм і пригортав її так близько, що чув у себе на губах її солонуваті, міцні, як дині-дубівки, розхристані груди.

– Не треба, Тимоньку, не треба, коханий, – слабо пручалася вона, чуючи, як горять її щоки і як вона дедалі слабішає в його руках в солодкому чеканні на його сильне молоде тіло…