Розділ без назви (2)

У Гавриловому дворі – ніякого руху. Віконця позавішувані, роса на стежці не збита, видно, ніхто нею не проходив, сплять. «Хропуть… Уже он скоро сонце в загривок припече, а вони сни видивляються. Такі нахазяйнують чортів пляшку!» – лаявся Йонька, плескаючи молотком по косі.

Уже він і коси помантачив, уже й попробував, чи добре косять, уже дві люльки викурив, а в хаті й не думали прокидатися. Тоді він ускочив у хатину, як із пожежі:

– Ти йтимеш сьогодні корову доїти чи ні? Уже он пастухи гонять пасти.

Уляна з дійницею в руках, запнута білою хусткою, пішла до хліва і здивувалася, не побачивши Тимка. «Оце лихо. Де ж він загулявся? Іти косити, а його нема. Не дай Бог, Йосип кинеться, галасу наробить на все подвір’я».

Тільки вона присіла доїти корову, як двері тихо відкрилися і в хлів зайшов зарошений по коліна Тимко.

– Це ви, мамо?

– Я.

– Наші вже повставали?

– Сплять іще. Де-бо ти, синку, ходиш, де ти бродиш? Хіба ж ти не бачиш, що батько й так огнем диха, так ти ще й дратуєш? О горе, горе, – причитувала Уляна, цвікаючи коров’ячим молоком по дійниці. – А перед Федотом – звинись. Він тобі старший брат і в чині он якому. Командир. Людьми командує. А ти на нього руку піднімаєш, позориш нас перед усім селом.

– Я, матусю, першим його не займав, – ставлячи мокрі ботинки під примістку, доказував своє Тимко. – А коли він думає, що я йому й далі за меншого буду, то помиляється. Я вже з того віку вийшов.

Мати мовчки зітхнула і, забравши відро з молоком, пішла в хату.

– Буди вже своїх панів, – наказав Йонька. – А то як зайду з кіссям, то я їх скоро підніму. Уже он прийшов Гаврило, пора виїжджати.

Йонька хоч і погрожував, а сам будити гостей не наважувався: боявся не так сина, як невістки. А що, як відкриєш двері, а вона тобі гаркне в саму пику: «Ти чого крутишся, стара дуля, і спати нам не даєш?!» Крім остраху перед нею, Йонька ще відчував і якусь сліпу покору. Про себе він вважав, що Федотова жінка, по всьому видно, з багатої родини. Йонька вже не раз прикинув оком, скільки в неї платтів дорогих та черевиків, хіба ж за Федотові гроші стільки справиш? А до багатих людей у Йоньки вроджена пошана і повага, тому він і почував себе якось ніяково перед невісткою. Друге, що заставляло старого побоюватися і поважати невістку, був її зовнішній вигляд. Вона була така гарна і така смілива, що в її присутності в Йоньки дубів язик і не міг вимовити й слова. Якось, правда, за обідом він натякнув невістці, що добре було б, якби свати приїхали на гостювання. Уляна тоді смикнула його за рукав, щоб не плів казна-що, а Юля примружила очі і з якимось острахом сказала:

– Що ви, папінька? Що ви?

– А чого ж! Слава Богу, у нас в цьому році і хліб є, і сало, і молоко. Вишні он скоро приспіють. Насушили б собі фрукти на кисіль та й не купували на базарах.

– Ха-ха! Які ви смішні, папінька! – своїм грудним привабливим сміхом засміялася Юля, смачно уплітаючи кисіль із домашнього сушняку і викладаючи на газетку кісточки. Тимко, глядячи на неї, не втримався:

– Видно, що якби ви зварили в себе дома кисіль із магазинного сушняку, то так би не лигали, як тепер, баришня. Бо там воно гроші коштує, а в нас даром.

Всі примовкли за столом, почуваючи себе дуже незручно, одна Юля примружила каре оченя і сказала в захопленні:

– У вашому селі чудове повітря, і тому мене напав їстівник, – і глянула на Йоньку такими очима, що йому зробилося так совісно, ніби його роздягли наголо при людях.

«Відьма, – подумав тоді про неї. – Справжнісінька відьма. Як той бідний Федот із нею живе…»