Розділ без назви (2)

На світанку Інокентій, пригнавши на Беєву гору пасти биків, побачив молоду пару, що спала в копиці; довго стояв, сопучи, як віл біля води. Тимко лежав горілиць, відкинувши вбік ліву руку, а правою пригортаючи до плеча свою подружку. Орися, скулившись, лежала на бочку, вткнувшись головою Тимкові під пахву і підібгавши під себе ноги, не зовсім прикриті спідничкою.

– Блудниця окаянна. Хоч би наготу свою прикрила, – тихо вилаявся дід і обережно, щоб не розбудити, пішов горою. Високий, сутулий, у довгому сіряку з накинутим на голову кобеняком і сучкуватим костуром у руці, він був схожий на чорного монаха-проповідника.

– І покликав Іісус дитя і сказав: «Істинно говорю вам, якщо не обратитесь і не будете як діти, то не потрапите в Царство Небесне», – бурмотів він, йдучи.

На сході поволі блідло небо. З світанкової імли виступали вітряк, схожий на сплячого ворона з перебитим крилом, копиці сіна, луг, байрак. Воли безшумно, як тіні, бродили по горі, обдуваючи росу трав; з Ташані густою хвилею котилася пара, затоплюючи троянівську долину, верби, хати, приташанські береги, і скоро долини зовсім не стало видно – вона потонула в густих хвилях випарів, що лізли з ріки і вже білими язиками лизали Беєву гору. Десь високо в небі, під самими зорями, що вже меркли і гасли, важко погуркував літак.

Інокентій наставив угору бороду, в якій блищала роса, і, спершись на костур, шепотів із гарячковістю божевільного пророка:

– І будуть літати залізні птиці і залізними дзьобами клюватимуть золоте зерно.

Потім підняв костур у сивіюче небо і, посварившись на даленіючий гуркіт, знову пішов росистими травами.

XXI

Йонька прокинувся, ще чорти й навкулачки не билися.

Шваркотів люлькою на всю хату, зазираючи то під піч, то під лаву і пильно чогось шукаючи. Крізь маленьке віконце цідилася охряна мла літнього світанку. На вузенькій шибці циганською сергою примеркав місяць. Побіля хати бичачим диханням курився туманець.

– Не дасть і поспати дітям з дороги, – гнівно шепотіла Уляна, починаючи свою поранку біля печі.

– А ти не гарчи! Готов он харчі – поїдемо сіно косити на Пісочкове.

– Свят, свят… Що тобі приманжурилося?

– А те, що доки є в хаті чотири косарі, то треба їм роботу дати. Зимою корова хмизу не їсть. Де брусок?

– Який брусок?

– Ну, мантачка…

– А кат тебе знає, де ти все діваєш. Мниться мені, що в сінях в кутку бачила.

Йонька почовгав у сіни і став там порядкувати по-своєму: вигнав надвір квочку з курчатами і прищикнув одно дверима так, що воно запищало, як навіжене.

– Яке панське! – лаяв його Йонька, всідаючись під хатою клепати коси.

«Трень, трень, трень!» – попливло городами і не вгавало над сонною Ташанню, ніби там запрацювала чиясь весела кузня.