Розділ без назви (2)

– Так. Так. А скажи, як воно по містах із матерією? У нас – лихо. Скоро доходимося до того, що й грішного тіла нічим буде покрити.

– Там аби гроші. Все є.

– Ну, а продукти? Масло, хліб, сахар?

– Для цього є спеціальні магазини – гастрономи. Іди і купуй, що хочеш і скільки хочеш.

– Правда, правда. Я теж оце недавно був у Полтаві, так теж усе є, що треба. От тільки соди і чобіт немає. А щоб косу добру купити, то, мабуть, і до самого Одесу дійшов би і то не купив би такої, як треба. Коли ж воно в нас отой достаток буде?

– Буде все, тільки не відразу. Зараз у нас весь упор на важку індустрію, бо вона всьому голова. Будуть у нас машини – буде й матерія. Руками її для всіх не наробиш. Партія обіцяє, що в кінці цієї п’ятирічки всього буде доволі, а вже що наша партія скаже – то закон. В тім її і велич, що вона бачить далеко вперед.

– Це правда. Але ти мені скажи, куди воно хліб дівається? Чого воно в містах такі за ним черги великі?

– Держава робить запас. Навколо нас вороги. На випадок чого – нам надіятися ні на кого, крім на самих себе.

– А я чув, що германцеві його везуть цілими ешелонами.

– Ми люди військові. Нам це невідомо. Я тільки знаю одне, що з Німеччиною у нас найближчим часом нічого поганого не буде. Ми з нею маємо угоду про ненапад.

– Ох, не вір тим германам! То – собаки потайні. Вкусить – і зуби заховає.

– Ми цього не боїмося. А коли хто зачепить, будемо бити ворога на його ж території.

– А не вийде того, що в японську?

– Ні! Не вийде! У нас – техніка, авіація, флот. Ми – наймогутніша країна світу.

– Ну що ж, ребяточки, побалакали трохи – пора додому, – обізвався в перший раз за вечір Бовдюг. – Федот з дороги, йому відпочити треба, а Кузя й до ранку не переслухаєш.

Коли вийшли за ворота, Бовдюг сказав Кузеві:

– Ти догавкаєшся! Ну на якого чортового батька ти в політику лізеш? Спитав, почому сало на базарі, – і сиди нишком. Так ні! Йому поясни, куди хліб дівається, чого матерії не вистачає. Яке твоє діло?

– Інтересно. Бож-же ж мій, як інтересно! Подивився у вікно – і то скільки видно! А як поїздити та з розумними людьми поговорити. Скільки ж тоді в моїй голові розуму прибавиться?

– А навіщо він тобі здався, той розум? Дурнішому легше на світі жити.

– Е, це вже ти не говори! Не говори! Чоловік на те й родився, щоб весь вік, скільки живе, розуму вчитися. Оце є в мене ще трохи тютюну в кисеті, прийду додому, куритиму та все над людським життям міркуватиму.