Розділ без назви (2)

– У тебе в селі є симпатія?

– Ні, немає.

– Чому?

– Дівчата не хочуть любити.

– Яка трагедія! – співчутливо вигукнула Юля. – Фед! Принеси мені гребінець і пудру. Та, гляди, не розсип по дорозі.

«Радуйся, нене, дістала поміч на старість», – глузливо зітхнув Тимко.

Доки гості вмивалися, Гаврило з Йонькою натягли півкомори мішків та чемоданів. Йонька хазяйськи промацував їх пальцями, намагаючись зарані відгадати, що в них є.

Після вечері в хату нашевкалось повно односельчан. Їм піднесли по чарці, вони відразу повеселішали і всі до одного поскручували цигарки.

– Оце ж накадите повну хату, – забідкалася Уляна. – Тут від свого курія ніяк не видихаємо, так ще й від вас нюхай.

Дядьки погупали чобітьми на поріг і потягли за собою цілий чувал диму.

Федот, вмитий, чистий, виголений, в одній натільній сорочці, галіфе та шльопанцях на босу ногу, теж пішов за ними, але в сінях Йонька притримав його за рукав і заставив зодягти військову форму.

– Вона мені і так набридла, тату, – опинався Федот.

– А я тобі кажу: надінь. Хай усі бачать, що ти в мене червоний командир, а не яка-небудь заплішка.

Федот у думці схвалив бажання старого. «Що ж, зодягну. У селі не так-то вже й рясно таких, як я». Федот пішов у хату, зодяг гімнастерку, портупею, зробився зграбніший і статечніший. «Діждався честі, – радів Йонька, не зводячи із сина очей, – он скільки людей за розумним словом привалило. Ждуть, як колись архієрея ждали».

При появі Федота дядьки стихли і чемненько розсілися попід стіною.

– Бож-же ж мій, бож-же ж мій, як ідуть года! – журливо почав Кузь, що прителіпався сюди найпершим і вже встиг покуштувати дорогих Федотових цигарок. – Як здумаю, який ти маленький був, так наче це діялося вчора, а як подивлюся, що ти вже червоний командир, то, либонь, і не вчора, а таки давненько. Аж не віриться. Ти дай мені, синок, закурити, бо розговор буде довгий. Зроду таких не курив, – щиро признався Кузь, пожадливо затягаючись запашним димком. – Райський запах! Колись баба Улита, ота, Йосипе, що на Афон ходила, приносила із святої гори якогось зілля, так давала й нам, дітям, понюхати. Так чисто отаким пахло, як оця цигарка. Який сорт. Ах, який сорт!

– Ти цілий вік один сорт куриш – чужі, – обізвався Латочка.

– Хай порозкошує чоловік, – заступився за Кузя Йонька. – Бо таких цигарок сюди, звичайно, не привозять. Це їм такі на командирський пайок дають.

– Ну, грець з ним, – перебив його Кузь. – Так про що ж ми будемо з тобою говорити? Прибув, значить, у рідну сторонку? Воно, брат, де ворон не літає, а на рідну сторону вертає. Я коли повернувся із заробітків у тисяча дев’ятсот тринадцятому році, то зупинився на Беєвій горі і аж заплакав… Ну, а ти ж де побував? Що повидав?

– Я більше по городах. Потому – служба у мене така.