Розділ без назви (2)

– Я?

Він устав, бліднучи, плутаючи ногами, підійшов до столу. Він нічого не сказав, нічого не спитав, він тільки стояв, похитуючись, як п’яний, дивлячись просто Корнієнкові в очі, і погляд його був гострий, як лезо бритви, і Корнієнко не витримав, опустив голову.

Дорош рвучко повернувся і, часто пересмикуючи худенькою шиєю, кроком смертельно зраненої людини вийшов із райкому. Він сів у сквері на лавці і сидів так довго, згорбившись, поклавши на коліна руки, відчуваючи, як щось м’яко давить його за горло і викликає різь в очах. Потім відв’язав Ластівку і тихим кроком виїхав з містечка. Йому треба було їхати полтавським шляхом, але кобила звернула на манилівську дорогу, і він не помітив цього, не звернув на це уваги, не торкнувся рукою поводів.

Сонце схилилося на захід і не пекло вже так дошкульно, як раніше. Тихий вітер подихав із-за Беєвої гори, приносив із степу свіжий запах трав і денну прохолоду манилівського лісу, що зеленів на горбах. Сивий полин і листатий подорожник кущилися обабіч дороги, злегенька припорошені пилом. Зелені хліба котили хвилі з горба на горб, з горба на горб, як море в легкий бриз. Незважаючи на малесенький вітерець, парило і робилося душно. Ластівки літали понад самою землею мовчки, без щебету; шуліка, розпластавши крила, висів непорушно у синім небі. Ластівка жадібно тяглася губами до зеленої травички і нарешті запаслася. Дорош сплигнув із сідла, розминаючи замлілі від незвичної їзди ноги, пішов до могутнього береста, що ріс недалеко від лісу над дорогою, і, розстебнувши на грудях гімнастерку, ліг на траву. Земля ніжно холодила його розпаленіле тіло, він з приємністю відчував це і кілька раз вдихнув на повні груди пахуче лісове повітря. Ластівка паслася зовсім близько, і було виразно чути, як вона щипає траву. Тихий шум лісу, синява високого неба, запах зелених трав – усе це зливалося з гомоном потривоженої крові і наповняло серце Дороша невтішним болем. І він відчував, що серце його там, у грудях, кровоточить і пече, пече нестерпно. Він повернувся грудьми вниз, до землі, гадаючи, що так йому буде легше, і, поклавши голову на руки, закрив очі. І як тільки він їх закрив і полежав так хвилину, другу, звідкілясь, із самого дна його душі, став просочуватися ще гостріший біль і потихеньку, але настирливо, з якоюсь злорадною втіхою поколював голочкою серце: підступить, кольне і затихне, підступить, кольне і затихне. Він, постогнуючи, згріб рукою за ліву сторону грудей, тихесенько стис її. І біль ніби злякався його і теж затих, але замість того в голову настирливо лізли спогади, не менш болючі, як і ота печія під серцем.

І згадується Дорошеві. Ніч. Мороз. Сніг. Глухий, як осипи з піщаних барханів, шум сосен. По снігу бредуть бійці. Мовчки, насторожено, тихо, безшумно. Поміж деревами промелькне заморожений до скону, як льодяна кулька, місяць, освітить обличчя людей, кине на них синю мертвяну тінь і знову щезне за хмарами. Там, за валунами, що чорніють попереду, фінський дзот. Його треба взяти. Дорош іде разом з бійцями в полушубку і білому маскхалаті. В горлі у нього сохне, дихання переривається, в голові молотить кров. Йому здається, що на нього цілиться смертю кожна соснова гілка, кожний камінь і хитро підпускає поближче, щоб обрушитися свинцевим гарячим дощем. Йому не страшно, тільки ноги робляться такі тяжкі, що без фізичних зусиль їх не можна переставляти. Дорош виразно чує, як поряд із ним тяжко сапає боєць, і Дорош пошепки погрожує, щоб він дихав тихіше, бо йому здається, що там, у кам’яному череві, ворог уже чує те сапання і вже бере їх на приціл. Вони вже бачать похмуру груднину дзота, уже чують, як звідти несе чужим духом.

І раптом все змішується. Він уже не бачить того бійця, що йшов з ним поряд, ні валунів попереду, а тільки чує, як по лісу гучно ляскають кулеметні черги, з дерев сиплеться сніг і білою млою застилає світ. Дорош плутається в тій млі, як у савані, і ніяк не може розібрати, де ж той дзот, потім його обдає гарячими газами від вибухлого снаряда, він хапається руками за сосну, але втриматися не може і падає обличчям у сніг. Йому хочеться перевернутись на спину, але в нього не вистачає сили, і він кричить: «Товариші! Товариші!» Його ніхто не чує, тому що навколо пекло, дерева горять, як свічки, чорний дим сажею осідає на білий сніг. Він приходить до свідомості в санбаті, але ніяк не може зрозуміти, де він і що з ним. В ленінградському госпіталі він здивовано дивиться на людей у білих халатах, що схиляються над ним, і замість того, щоб говорити, тільки ворушать губами. Він також хоче щось сказати, але відчуває, що з ним щось таке трапилося, тому що хоч він і говорить, але не чує свого голосу. Він лежить напружений, здивований, зляканий і починає розуміти, що він оглух і що він не може говорити, бо по обличчях людей, які понахилялися над ним, він бачить, що вони його не розуміють. Позбавлений можливості говорити з людьми, Дорош в стократ сильніше переживав свою трагедію.

Тримався він одинаком, відчайдушно бився над питанням, яке так невідступно і немилосердно пригнічувало його: в чім тепер полягає смисл його життя? Цілими годинами він простоював біля вікна в госпітальному коридорі за крислатими пальмами, в тихій задумі дивився на госпітальне подвір’я, де вирувало своє життя: санітарні машини привозили поранених і обморожених бійців. Старенький, але ще дебелий дідусь, впрягшись у саночки, никав по двору, вишукуючи сміття та вивозячи його в яму. Іноді він кидав це заняття і, взявши сокиру, цілими годинами на морозі рубав дрова. Працездатність цього діда вражала Дороша, і перший раз в один із вечорів, милуючись старим, Дорош подумав, що, крім нього, Дороша, на землі існують люди, в яких є також і горе, і нещастя, і що, незважаючи на це, вони працюють і ламають лиху долю, що зустріла їх на життєвій дорозі. «Хто знає, – міркував Дорош, дивлячись на клопітливого старого, – може, він також глухий і німий, як і я, але ж, бач, живе і працює. Так чим же я гірший за нього? Чого це я повинен нарікати на свою долю і злоститися на людей тільки за те, що вони здорові, а я каліка? Хіба ж вони винні, що мене вжалило так боляче нещастя, а їх обійшло?» І завжди після таких роздумів йому робилося легше, і якщо раніше він уникав людей і тримався одинаком, то тепер, навпаки, горнувся до них.

Особливо він пильнував за лікарями, і коли старенький професор йшов обходом по госпіталю із притихлим почтом медицини в білих халатах, він не зводив із нього очей і причепливо слідкував за кожним його рухом, перехоплював кожний його погляд і все це читав, як затаєну від нього цікаву книгу. Дорош уже знав, що його сусід по ліжкові – безнадійний, що він вже ніколи не буде ні чути, ні говорити, тому що коли професор до нього підходить, то робиться удавано веселим і жвавим в жестах, хоч очі його були задумані і в них ясно проступав щирий жаль до понівеченої на все життя молодої людини. І це щире почуття, і жаль професора хвилювали Дороша, бо він бачив, що вони глибоко людяні і йдуть від доброго серця. Все це говорило Дорошеві, що люди здорові і фізично сильні мучаться духовно за поранених і покалічених, не вважаючи їх, проте, неповноцінними людьми, і за це треба їх поважати. Дорош в умі дякував професорові і нетерпляче чекав, доки той підійде до нього. І коли професор підходив, Дорош дивився на нього віруючими очима, а в його серці дедалі більше розгоралася надія.

Однак в душі його гніздилися й сумніви. Часто він думав, що лікарі в силу своєї професії набули звичку співчувати хворим, і тому хто знає, щире це співчування чи добре засвоєна звичка? Він, як і раніше, не переставав ретельно слідкувати за ними, водночас стежачи за пораненими. Особливо він приглядався до тих, що вже виздоровляли, бо йому здавалося, що саме вони, збуджені радістю життя, що повертається у всій красі, найбільше глухі та байдужі до нещасних. Одначе він тяжко помилявся. Саме ці поранені були найкращими приятелями тяжкохворих, і в очах жодного з них Дорош не прочитав прихованої переваги здорового над хворим або, ще гірше, отого за людським обов’язком співчуття, фальш якого так тонко відчувають тяжко хворі люди, навпаки, вони трималися, як рівні з рівними, і це особливо радувало Дороша і вселяло ще більшу віру в людей і в самого себе. І все це якось непомітно перетнуло в ньому ту болючу жилу, що в’язала його з горем і безнадією.

Він став частіше бувати в товаристві, грав у доміно, гуляв по коридорах, по двору, а одного разу весною, зодягши поверх білизни піжаму, втік із пораненими в місто, щоб поблукати по туманних вулицях Ленінграда з дівчатами та, може, десь і поцілуватися над Невою. А що ж! Контузія сама по собі, а він все ж таки живий чоловік. Його вилаяли за таке свавілля, але лікували справно і наполегливо і, що особливо дивувало і навіть смішило Дороша, заставляли його співати, переконуючи при цьому, що він так швидше вилікується. Дорош соромився це робити на очах і співав, укрившись ковдрою. Умом він переспівав усі пісні, які знав, але звук із горла не вилітав, і щелепи рухалися, як дерев’яні. Але він все одно продовжував ці вправи і робив їх наполегливо і довго.

Одного разу він став біля вікна і дивився на дворище, і раптом почув, що в його вухах ніби щось тріснуло, ніби хтось вибив звідти тверді пробки, і він почув гуркіт, такий страшний гуркіт, що все тіло його завмерло з жаху. Він відкрив вікно і побачив у дворі машину, з якої два бійці вивантажували випрану госпітальну білизну. І раптом Дорош почув фразу, яку сказав червоноармієць:

– Ти довго будеш там вовтузиться?

– А ти що? Спішиш до тещі в гості?

Тоді Дорош притис долоні до грудей, побіг по коридору кричачи: «Професоре! Я чую! Професоре! Я чую!»

– Ви не тільки чуєте, а й говорите! – усміхаючись, сказав йому професор.

І Дорош справді зрозумів, що він не тільки чує, а й говорить. І, закривши лице руками, щоб не показати професорові сліз, пішов у палату, укрився з головою, не виходив на вечерю і цілий вечір шепотів сам до себе під ковдрою, милуючись звучанням своєї мови і обливаючи сльозами радості подушку…

Ластівка забряжчала вуздечкою, і Дорош кинувся від своїх дум. Сизе небо дихало грозою, що проходила десь у напрямку Ворскли, далеко над степом бродили кошлаті начоси хмар, і земля там туманіла – в тих краях уже йшов дощ. Дорош сів, обхопивши руками коліна, і довго дивився на рухливу пелену дощу, яка йшла над Манилівкою лівим краєм. «Так. Ось як воно було. Ось як було», – проговорив він уголос, звівся на ноги і раптом помітив, що він ліг відпочивати недалеко від братської могили червоних героїв, порубаних махновцями в 1919 році.

Могила, колись висока й широка, тепер осіла і розповзлася, так що від неї залишився тільки невеличкий горбик землі, порослий бур’янцем і ніжною зелененькою травичкою. В головах стояв цегляний стовп, обмазаний цементом, що вже потріскався від сонця, дощу та вітру і поволі обсипався; зірка, вирізана із бляхи, пожолобилася і поржавіла – і лежали їхні кості тут, у степовій глухомані, як на морському дні: забуті, замулені, і переплакали вже за ними матері, брати й сестри, виросли і стали дорослими діти загиблих і потроху стали забувати про своїх батьків.

Серце Дороша защеміло, він скинув кашкета, став на коліна перед самітним горбиком і довго стояв, похиливши голову, погладжуючи рукою м’яку зелену травичку, що ніжним килимом покривала це святе місце.

«Мабуть, так створений світ, що людина більше думає про живих, чим про мертвих», – гірко роздумував він, стоячи у тихій печалі, одинокий серед цього безлюдного степу. І марилося йому, що тільки-но закінчився бій, він поховав друзів у цій могилі і прощається з ними навіки, і від цих думок голова його ще більше поникла на груди, і довгий час він ніяк не міг підвести її.