Розділ без назви (2)

З кущика трави випурхнула пташка. Дорош здригнувся, не спускаючи очей із того місця, звідки вона вилетіла, підповз на колінах і став шукати гніздо. Незабаром він помітив у землі манюсіньку ямку, сховану в густій траві, і в ній затишне гніздечко, вимощене з трав’яних стебел і м’яко вистелене на дні пружинистим кінським волосом.

Дорош знав, що це було гніздечко польового щеврика, світло-бурої пташечки з коротким хвостиком і коротесеньким дзьобиком, що живиться малесенькими жучками і комашнею. Щеврик уже прилетів, уже обновив своє гніздечко, повигрібав із нього лапками земельку, навів чистоту, і клопітлива самка скоро сяде в нього, втягне красиву голівоньку в тепле пір’ячко, відкладе шестеро трохи більших, як горошинка, яєчок і потім довго сидітиме на них, сварлива та вередлива, грізно попискуючи на самця, якщо він мало приноситиме їй їжі, і неохоче пускаючи його на ніч в своє гніздечко. Сидітиме доти, доки шестеро голопуцьків-малят не проклюють кволими дзьобиками тонюсіньку шкаралупу яєчка і, обігріті й висушені материнським тілом, не роззявлять ротиків і не попросять їсти. Тоді на самку впадуть нові клопоти, нові турботи. Не присідаючи й на хвилину, цілий день буде вона літати сюди-туди, щоб нагодувати ненажерливих ротатих діточок своїх, а вони сидітимуть кружка, повитягавши шиї і порозкривавши дзьобики. І в цьому малесенькому гніздечку віковічним, раз і назавжди заведеним порядком буде йти життя дружної пташиної сім’ї, і кожного року з гніздечка вилітатиме нове покоління, нові крильця будуть тріпатися в чистому, прозорому, свіжому, пахучому степовому повітрі. «Таке життя, такий закон життя, – подумав Дорош, любовно розглядаючи майстерно зроблене гніздечко, але не приторкуючись до нього руками, щоб пташка не змандрувала геть. – Таке життя. Молоде народжується, старе вмирає».

Він ще раз поклонився могилі, відійшов від неї і став прикоськувати Ластівку, що паслася поблизу.

Хіба він знав у цю мить, що не пройде й двох місяців, як по всіх степах від Балтики аж до Чорного моря знову будуть рости братські могили, ще рясніші, ще болючіші, бо будуть вони віддані на поталу немилосердному ворогові? Хіба він знав у цю мить, що прийде такий час, який вижене жаль із його серця, загрубить душу і наллє її зненавистю такої сили, що не лише його куля, а його очі спалюватимуть на попіл ворога, і що мимо не одної братської могили доведеться пройти йому, і що він не тільки не припаде на коліна перед тими священними горбиками, а не буде дивитися на них, бо тяжкий сором і ганьба їстимуть його совість, шершавим язиком лизатиме йому серце невимовний жаль за тим, що вони, сильні, здорові, озброєні, покидають рідну землю і ці немеркнучі маяки дорогих могил? Хіба знав він, стоячи отут серед первозданної степової тиші, слухаючи шелест вітру і зелених трав, що йому самому доведеться копати не одну могилу для своїх бойових товаришів і ховати їх навіть без салюту, щоб не приманити ворога, який шниряє поблизу?

Ні! Він цього не знав і не думав. Він лише непокоївся про тих, що загинули, і міркував, що треба сказати Гнатові, щоб він послав сюди людей – привести могили в належний вигляд. «Неподобство. Культ пошани до предків у нас нікуди не годиться. Хрести зимою вирубують на топливо, літом пасуть на кладовищах телят і кіз. Неподобство», – міркував він, їдучи степом.

Вечоріло. На Беєвій горі, за вітряками, лягали останні рожеві відсвіти західного сонця, троянівська долина уже повнилася синюватою млою; вона крила сади, придорожні верби і білі хати. Приташанських луків зовсім не було видно – їх заволокло водяною парою, що білим туманом гойдалася внизу.

Коли Дорош з’їжджав із гори, йому довелося трохи притримати Ластівку, щоб дати дорогу пастушкам, що зганяли в долину артільну отару овець, яка текла чорною вовняною рікою, пахла бубурішками і розпареною на сонці шерстю, мекала на різні лади і дрібненько цокотіла ратичками по сухому глиняному ґрунті. В Троянівці з бовдурів то тут, то там високо в небо валив пахучий, підсмажений олією солом’яний дим – господині, повернувшись із роботи, варили вечерю. Від колодязя, що стояв на вигоні між вербами, чувся брязкіт відер, жіночі голоси і веселий сміх дітей. Кілька жінок з повними відрами води в руках перейшли Дорошеві дорогу, сказавши своє звичайне лагідне «драстуйте», повернули до своїх дворів. Якась золотокоса дівчина (Дорош потім пізнав, що то була Тетерина Орися) бігла по вулиці з прутом і гнала поперед себе ошаліле від весняного привілля телятко, що дрочилося помежи тинами, задравши хвоста і витягши вперед шию. Іноді воно раптом зупинялося і, розставивши сошками передні ноги, безглуздо дивилося на чиї-небудь ворота, і тоді Орися вигукувала:

– Тпручки, дурне! Тпручки додому!

Її голос був грайливий, веселий, з якоюсь прихованою кокетливою інтимністю.

– Добрий вечір! – привітався до неї Дорош.

Вона відповіла також привітанням і насмішкувато знизу вгору глянула на Дороша: їй було дивно, що такий статечний чоловік серйозно вітається із такою дзиґою, як вона, і Орися погнала теля, озираючись, поглядаючи Дорошеві вслід. Дорош не розумів, чого в неї такий кепкуючий погляд, і думав, що вона насміхається з нього як з вершника. Він випнув по-гусарському груди, підпер правою рукою бока і поїхав далі.

Біля магазину він зустрів кількох колгоспників, що поверталися з роботи. Вони теж сказали йому «грасти» (здрастуйте) і пішли собі далі, розмовляючи про господарські справи. В артільному дворі хтось ударив у стальну рейку, сповіщаючи цим, що робочий день закінчився, і ніжне гудіння попливло над селом, над лугами і затихло десь аж за Ташанню. Звук цей ворухнув щось болісне в душі Дороша, він подумав, що завтра йому треба виїжджати і все це покидати.

Він не поїхав у артільний двір, щоб здати на конюшню Ластівку, а попрямував до себе на квартиру. Сергій рубав біля хлівця хмиз. Побачивши Дороша задуманим, чимось стривоженим, він хотів запитати, що сталося, але потім вирішив не турбувати його дурною цікавістю, коли чоловікові і без того гірко на душі. «Мабуть, по роботі щось не клеїться», – подумав про себе Сергій, складаючи порубаний хмиз у невеличку купку. Дорош прямо з цебра, що стояло на цямрині, напився холодної води і попросив Сергія відвести на конюшню Ластівку. Сергій покинув роботу, по-молодецькому скочив у сідло.

– Забіжи до Оксена, скажи, хай прийде увечері. Діло є, – крикнув йому навздогін Дорош.

Потім він зайшов у хату і став збиратися в дорогу. Санька, побачивши, що Дорош витягає з-під лави чемодан, доскіпувалася, куди він їде. Дорош показав на мигах, що їде в район. Про справжню причину від’їзду він вирішив поки що її не повідомляти, щоб вона не наробила метушні та не побігла по сусідах з жалобою, що квартирант таки їде від них, бо, мабуть, йому в них не сподобалося. Санька, здавалося, задовольнилася його відповіддю і пішла поратися в хатину, але через деякий час повернулася і, стоячи біля дверей, стала слідкувати, як збирається Дорош. Вона бачила, як він вийняв із-під ліжка свої військові хромові чоботи і заходився їх вичищати, бачила, як він голився, вклав у чемодан зубну щітку, мило, чистий рушник, чисту білизну, книжки, і, підійшовши до нього, стала настирливо допитуватися, що це означає. Дорош бачив, що відчепитися від неї вже неможливо, і вирішив сказати правду. Він зняв із стіни своє фото у військовій формі і пояснив, що його забирають в армію. Вона зрозуміла, і лице її зробилося впертим, незадоволеним, навіть лютим. Вона стала на дверях, розіп’явши руки, і крутила головою в знак того, що вона його не пустить. Дорош зітхнув і дав їй зрозуміти, що він туди йде не по своїй волі, а що його посилають. Вона, показавши на ікону, просила, щоб він помолився, і тоді йому буде все добре. Дорош усміхнувся і заперечливо покрутив головою. Тоді вона докірливо похитала головою і пообіцяла, що буде сама молитися за нього.

Скоро прийшли Сергій та Оксен. Побачивши Дороша з чемоданом, вони здивовано перезирнулися.

– На курорт, чи що?

– Майже. В армію мене відкликають.

– Ф-фю-ю! – свиснув Оксен і опустився на лаву. – Оце діла…

Він довго сидів мовчки, не зводячи очей з Дороша. «Тільки звикли, спрацювалися – і на тобі. Трудно мені без нього буде. Ох, трудно!» – з жалем думав Оксен, то скидаючи шапку, то зодягаючи її, то закурюючи, то не торкаючись губами цигарки, зовсім забуваючи, що вона димить у нього поміж пальцями. Нарешті встав і мовчки вийшов з хати. За півгодини повернувся, поставив на стіл пляшку горілки, моргнув Сергієві, щоб приніс три стакани і закуску. Сергій шустро метнувся в хатину, приніс миску квашеної капусти, хліба і п’ять цибулин. Оксен шльопнув пляшку під гузир, налив усім по півстакана.