Розділ без назви (2)

– Під вашим керівництвом ми…

– Навіщо ти так говориш? – сердито перебив його Дорош. – Адже добре знаєш, що як би я не керував, а без людей нічого не міг би зробити. Завтра переганяйте корів на Грузьку. Тут уже пасовиська витирлували.

Обійшовши своє товарове господарство, Дорош десь після сніданку з’явився в контору. Оксен мовчки подав йому листа. Дорош узяв блакитний конвертик і похапцем розірвав. На маленькому аркушику було надруковано всього кілька рядків, у правому кутику вгорі стояв напис: «Суворо таємно». Дорош прочитав записку, згорнув її вчетверо і поклав у нагрудну кишеню. Підійшовши до вікна, довго стояв, замріявшись, і тихий сум огортав його душу.

– Чого це ти надувся? – весело загомонів Оксен, що, сидячи за столом, клацав на рахівниці, підраховуючи, який приблизно урожай сіна буде в цьому році. На літо він завжди голив голову і сидів, як татарський мурза. Дорош не міг дивитися на нього без посмішки.

– В район мене викликають, – гасячи посмішку, відповів Дорош.

– Чого це їм припекло? Зараз роботи по горло.

– Сам не знаю. Там скажуть…

– Ну, коли так, то їдь, тільки не барися: сам бачиш – пора така, що день рік годує. Я думаю завтра вже почать косовицю. За Ташанню вже сіна готові. Тобі який транспорт треба? Лінійку запрягти? Не хочеш? Ну, тоді я звелю засідлати Ластівку. Конина смирна, якраз для такого кіннотника, як ти.

Через півгодини Дорош, горблячись у сідлі і гуцаючи тілом не в лад конячій ступі, проїхав мимо Оксена, що стояв на ґанку.

– Попускай повіддя, тоді вона вільніше піде. Піхтура! – крикнув, усміхаючись, Оксен.

Дорош картинно, по-гусарському, випрямився в сідлі, садонув кобилицю каблуками під боки і, трохи не злетівши з сідла, зник за ворітьми. Орися, що несла через дорогу на коромислі відра з водою, забачивши дивного вершника, лукаво заграла бровами, голосно засміялася.

– Вам пощастить. З повними перейшла! – крикнула вона Дорошеві вслід.

– По-о-ба-чи-мо, – відповів Дорош, якого трясло, і тому голос його рвався.

Блискуче, омите недавнім дощем віття придорожніх верб ніжно постьобувало його по грудях і картузі, бризкало теплою росою на лице і руки. На узбіччі дороги виладувалася верхи на палицях дітвора, завидькувато гляділа Дорошеві вслід. «Іч, кіннота», – підморгнув їм Дорош. Вони притихли, доки він проїхав, а потім з гиканням та іржанням понеслися по дорозі, вибасовуючи та прикевкуючи, як справжні жеребчики.

Зібравшись на Беєву гору, Дорош погнав Ластівку швидше і пополудні був у Зінькові. Містечко лежало на горі, припечене сонцем. Дощ тут випав менший, так що ледве прибив пилюку, яка пахла після дощу так, як пахне змазана глиною черінь печі. Проїхавши мимо міського парку, Дорош завернув у вузеньку тінисту вулицю, обсаджену осокорами, і добрався до військкомату. На задньому дворі прив’язав до конов’язі кобилицю, витрусив із гімнастерки та картуза дорожню пилюку, застебнувся на всі ґудзики, підтягнув ремінь. Наламавши в дворі полину, зробив з нього віничок, обмів ним свої закурені чоботи і тільки тоді зайшов до приміщення.

У темному коридорчику штовхалося чоловік тридцять людей. Деякі з них сиділи на лавах, деякі стояли, інші попримощувалися навпочіпки попід стінами. Дорош запитав одного, навіщо їх сюди викликано і що тут взагалі робиться, той відповів, що ніхто нічого не знає, бо ті, що виходять «он з отих дверей, ні про що не розказують». Сухорлявий, приблизно Дорошевого віку громадянин у гімнастерці із слідами трьох кубиків на петлицях встряв у розмову і висловив припущення, що сюди викликано переважно середній комсклад і що їх заберуть на літо на перепідготовку.

– Або в Яреськи, або в Охтирку. Кожного ж літа їздимо, – додав він.

У військкоматі між тим був рух і пожвавлення. Молодесенька машиністка із занепокоєним личком бігала по коридору і зазирала то в ті, то в інші двері, шукаючи якогось капітана Профатілова. Кілька разів із дверей кабінету виходив середніх літ майор і, димлячи цигаркою, впівголоса ввічливо вичитував машиністці за те, що вона неуважна і знову переплутала списки. Машиністка червоніла, просила пробачення, притискувала до грудей зелену папку і, ображено задравши голову, топала каблучками по коридору, поширюючи після себе приємний запах гострих духів. Цей же самий майор часто висилав за двері молодшого лейтенанта-піхотинця, виголеного, підтягнутого, з новою блискучою кобурою при боці, видно, недавно випущеного з училища. Вийшовши за двері, молодший лейтенант випрямлявся, з цоканням зводив докупи каблуки хромових чобіт і дзвінким, срібного тембру голосом викрикував прізвище того, кого викликалося до кабінету військкома чи на комісію. Хто-небудь у темному коридорі говорив «єсть» і проходив до дверей. Молоденький командир ввічливо пропускав його поперед себе і, знову прицокнувши каблуками, акуратно і майже беззвучно закривав за собою двері.

«Іч, який щиглик! – в захопленні дивився на нього Дорош, милуючись його військовою виправкою. – Такий піде далеко. При штабах подібні люди високо ціняться».

Десь о четвертій годині дня викликали і Дороша. В першій кімнаті його зареєстрували і послали на медогляд. У великій кімнаті сиділи лікарі в білих халатах і оглядали запасників. Сива жінка-терапевт, дещо збентежена худорлявістю Дороша, покрутила його на всі боки, задала кілька незначних питань, які задаються майже всіма лікарями світу, знайшла його організм без особливих змін і відіслала до невропатолога, веселого, добродушного діда, який, дізнавшись про те, що Дороша контузило, оглядав його причепливіше і уважніше. Він посадив Дороша на табуретку, заставив хитати ногами, бив малесеньким молоточком по колінах, розписував спину і груди червоними смугами, детально розпитував, чи не було в нього останнім часом припадків, відтягав вії, зазирав у очі, водив пальцем перед очима, заставляв присідати, примушував стояти, закривши очі і витягши поперед себе руки, потім сказав: «М-мда!» – поплескав Дороша по спині пухкою, як подушечка, рукою і повідомив, що огляд закінчено. Дорош знову вийшов у ту саму кімнату, де його реєстрували, і молоденький командир-піхотинець провів його через коридор до кабінету військкома. Кабінет, у який зайшов Дорош, був маленький, але затишний при опущених шторах, що затіняли кімнату від сонця. За столом сидів маленький, різкий в рухах енергійний чоловік у формі майора. Він привітав Дороша кивком голови, швидко промовив, як він, мабуть, говорив сьогодні всім: