Розділ без назви (2)

Світанкова імла огортає чотири постаті, що віддаляються від хати по білому піску, і п’яту, яка заклякла біля ліщинових ворітець чорною примарою.

Біля школи Джмелик несподівано рвонувся і побіг у верби.

– Стій!! – закричали всі троє.

– Стій!! Стрілять буду! – загорланив Гнат, добуваючи з кишені револьвер.

Джмелик зупинився, почекав, доки до нього підбіжать конвоїри, засміявся, блискаючи зубами в темряві:

– Хоч би пукалку із собою яку-небудь узяли, а то втік би – чим переймали б?

Гнат, задихавшись, підбіг до Джмелика, помахав йому попід носом вороною цівочкою:

– А оце бачив?

– О! Це друге діло, – зареготав Джмелик. – Тепер піду, як овечка, і тікати не буду. Так що заховайте бандуру в кишеню.

Коли зайшли до сільради, там уже були оперуповно-важений і слідчий. Гнат коротко розповів їм про все, що трапилося. Уповноважений записав свідчення в протокол і розпорядився відносно Джмелика, якого тимчасово заперли в сільрадівський сарай і поставили як охорону одноокого Кузьму з гвинтівкою.

– Дядьку Кузьмо, ви, глядіть, не приспособте дуло до плеча та не застрельте мене отут у сараї, – настрашеним голосом просив Джмелик.

– Щитай, що й пристрелю, коли будеш отак шкабар-чати. Тобі сказано, що ти як арештант не должен розговарювать, так і замовкни, – погрожував Кузьма.

Слідство закінчилося тим, що по справі Гната, крім Джмелика, було заарештовано чоловік вісім хуторян, яких через тиждень, за відсутністю доказів, випустили, а Джмелика тримали далі. На слідстві він брехав, на чім світ стоїть, міняв показання, плутав, викручувався, нарешті відверто сказав слідчому:

– Ось що, лягашики, в Гната я не стріляв, бо не було з чого. І ви мене більше не морочте, а засилайте скоріше в Сибір, бо тут пропаду з нудьги.

Але його висилати не поспішали, і він сидів у районній пересилці. Коли його випускали на прогулянку, він занудьгованим, повним туги поглядом шниряв по чистому весняному небу, проводжаючи сумними очима голубів і всяку перелітну птицю, а по ночах йому снилася Троянівка з її зеленими левадами і білими гусьми на тихих ташанських плесах.

XIX

– Ну, як ви гадаєте, вистачить сіна на зиму? – запитав Дорош, показуючи рукою на зелені луки, що вже просили коси. Кузь, що пас на трясовині колгоспну худобу, перестав стругати ножиком вербову палицю, прикинув оком:

– Як з умом, то вистачить, а без ума, то ще й мало буде.

Він розстебнув чорну, порвану на плечі сорочку і насунув на очі картузика. Сліпучі «зайчики» сонця, що танцювали на Ташані, химерними тінями ворушилися в нього на обличчі.

– Та-ак, – зітхнув Дорош. – Все можуть зробити людські руки, коли захочуть.