Розділ без назви (2)

– Там видно буде, – понуро буркнув Гнат. – Такому, як Джмелик, і в морду не гріх дати.

Вийшли із сільради. Надворі було темно і тепло. Над Беєвою горою ледь-ледь світліло небо. Меркли, туманились зорі. На луках, понад Ташанню, густими хвилями перекочувався туман. Грузнучи по щиколотки в сипучому, трохи вологому піску, всі троє вузеньким провулочком спустилися вниз до Ташані. Через ліщинові ворітця зайшли в двір. У густих вербах причаїлася, огорнута темрявою, маленька хатинка. Гнат підходить до неї і довго стукає в шибку. Незабаром за дверима чується притишений шелест і заспаний старечий голос питає:

– Хто там?

– Іменем радянської влади, відкривайте.

Двері відхиляються. Гнат мнеться, обтупуючи з чобіт пісок. Перший заходить Дорош, а за ним Оксен.

Стара метушиться в темряві, як миша в пастці, ніяк не може намацати на карнизі сірників.

Нарешті вона засвічує каганчик, тремтячою рукою ставить на припічок. З лави підводиться постать у білому, жмурячи на світло очі, приглядається до прийшлих.

– По мою душу з’явилися?

– Одягайся.

Джмелик бере із лави штани, спокійно одягає їх, твердо стоячи на одній нозі. Потім, відкривши скриню, виймає свою синю з білими ґудзиками парубоцьку сорочку, натягає малесенькі чепурні чобітки, вийнявши з кишені кавалерійської куртки роговий гребінчик, розчісує свої буйні, скуйовджені вві сні кучері. Все це він робить поволі, розважливо, так, ніби йде не під арешт, а на хутірське грище. Потім бере торбину, кидає туди шматок сала і окраєць хліба, по-господарськи ув’язує її мотузкою.

– Швидше, – говорить йому Дорош.

– А-а, і камісар тут?! – радісно вигукує Джмелик, так, ніби вперше його бачить. – Здоровенькі були в моїй хаті!

Дорош показує на прострелену руку Гната:

– Твоя робота?

– Ні, не моя, – сміється Джмелик і заперечливо крутить кучерявою, попишнілою від гребінця головою. – Коли б я з ним покумався, він би вже сюди не прийшов.

– Ну, досить. Виходь.

Джмелик накидає на плечі куртку, ступає до дверей.

– Куди ж ти, сину?

Він зупиняється від того крику зненацька, просто в дверях.

– Щаслива ти, мамо, – говорить він, не повертаючи голови. – Чоловіка забрали, а тепер сина мотузують. Зоставайся здорова! – І, гримнувши дверима, виходить надвір.