Розділ «Частина третя Обличчя під масками »

«Отже, вони знали, де я можу бути. Це про щось та говорить. Але те, що заарештовують Слєпньовського, а не Слєпньова, дає мені шанс. Інакше мене можуть не довезти до цього столичного губернського Новограда», – подумав Слєпньов.

Трохи повагавшись, він пред’являє ротмістру Круглову свої справжні документи, у тому числі той, що дає йому майже необмежені повноваження у розшуках людини в помаранчевій масці. Але документ, який виданий однією з найвищих і наймогутніших інстанцій, не справляє на ротмістра, абиякого імперського начальника з провінції, жодного враження.

– Я попереджений, що ви маєте при собі фальшиві документи, начебто видані у Санкт-Петербурзі, – спокійно каже він.

– Це – фальшивий документ?! – вибухає Слєпньов. – За підписом начальника канцелярії государя-імператора?!

– Підробити можна все, що завгодно, – спокійно, трохи знущальницьки відповідає ротмістр Круглов. – Прошу віддати цей папір. Ми краще його збережемо.

Слєпньов відмовляється віддати наказ, який зобов’язує всі органи губернських, повітових, волосних властей, у тому числі жандармських і поліцейських, пред’явникові цього документа всіляко сприяти і виконувати будь-який його наказ. Але документ у нього забирають силою. Тепер він не всемогутній представник столичної влади, а безправний арештант. Він просить дозволу попрощатися з графинею Войцицькою.

– Тільки пару хвилин, – дозволяє ротмістр. – І без фокусів.

«Це моє найтяжче прощання, – думає Слєпньов. – А може, й останнє».

У супроводі жандарма він заходить до графині, яка вже також встала, зачувши, що в маєток з’явилися жандарми, бліда, майже нежива, схожа на велику механічну ляльку.

– Мене заарештовують, ваша ясновельможносте, – повідомив Слєпньов. – Прощавайте.

– Але чому?

Слєпньов подумав, що найболючіше забути ці очі. Ці очі… Ні, він не забуде їх, доки й житиме.

– Сподіваюся, це непорозуміння, – уточнив він. – Невелике непорозуміння та й годі.

– Я молитимусь за вас, – сказала графиня і перехрестила його.

Уже у дверях він оглянувся. Наче на щось сподівався, чогось чекав.

«Визнавати поразку завжди гірко», – подумав перед тим, як вимовити:

– Якщо заїде, самі знаєте хто, скажіть, що мене заарештували.

– Скажу, – пообіцяла графиня. – Хоч я й не бажала б…

Вона замовкла. Дивилася на нього, наче хотіла щось запитати, але не наважувалася.

«Я ніби сподіваюся, що той, на кого я полював, допоможе мене врятувати», – подумав Слєпньов.