Розділ «Частина третя Обличчя під масками »

– Не бійся, – каже він, – я шляхтич із-під Луцька, їхав до князів Чорторийських. Чи не покажеш дорогу?

– Ой, та ви збилися з дороги, – сплескує долонями Пелагея, і щось давно забуте, солодке розливається тілом її батька. Він згадує голос Яринки.

Боже мій, так само, геть так само говорила Яринка. Він вдивляється в риси обличчя доньки, і, здається, туман ось-ось застелить йому очі.

– Так покажеш мені? – питає, переборовши хвилювання.

– А чого ж не показати? – каже Пелагея. – Я зараз тільки скажу Любці.

Любка, яку вже занесли в кущі далеко від цього місця, не відгукується. Відчувши щось недобре, Пелагея починає тривожитися. Прокіп дає знак своїм людям і залишається з нею наодинці.

– Заспокойся, Палазю, – каже Прокіп, хвилюючись. – Нікуди твоя Любка не подінеться. Десь відпочиває, не інакше.

– Ви-те мене знаєте? – Пелагея дивиться круглими від страху очима, і вони ясно, ой як ясно нагадують йому інші – Яринчині очі.

– Так, знаю, – каже Прокіп, і в нього трохи німіє язик. – І матінку твою знав, Яринку.

– Яринку? Боже мій, – Пелагея затуляє обличчя руками, – тільки дідусь її так звав…

– Він розповідав тобі про матір? – Прокіп уже й не приховує хвилювання.

– Так, – видихає Пелагея.

– А діда звали Панасом, правильно?

– Так, – шепоче Пелагея і, здається, ось-ось знепритомніє.

– А про… про батька він тобі… нічого не розповідав?

– Роз… розповідав…

– Батька… – Прокіп затнувся і тоді вже видихнув, – батька звали Прокопом?

– Так, – Пелагея дивилася на нього, готова ось-ось розридатися.

Уперше за багато років у цей момент Прокіп Марушко по-справжньому відчував ніжність. Ніжність, перемішану з гіркотою. Таку гірку ніжність.

– Я твій батько, – каже він.