Розділ «Частина перша Полювання на великого звіра »

Слєпньов підвівся слідом за господарем і слухняно поплентався до виходу. Холод, що жалив йому спину, не відступав, навпаки, дедалі міцнішав. На вулиці йому здалося, що ще дужче посилився холодний північний вітер, який гнав над столицею імперії важкі свинцеві хмари.

3

Зустріч Рибалка і Слєпньова з графинею Ядвігою Войцицькою відбулася наступного дня опівдні, у заміській резиденції князя Адама Чорторийського, який прихистив сусідку і далеку родичку по чоловікові. Коли вона увійшла, Слєпньова вразила її печальна краса, глибина її великих сірих очей, які притягували до себе і здавалися безбережними озерами тихої осінньої пори. Його вразила таємнича, непояснима сила, що її випромінювала така тендітна на вигляд жіноча фігура. «За таку жінку варто ризикувати, – подумав Слєпньов, мимоволі милуючись витонченими, ледь загостреними рисами блідого обличчя графині. – Шкода, що вона не рівня мені і ніколи не буде рівнею, дідько б узяв цих польських аристократів з їхнім гонором».

Рибалко наперед вибачився за можливу скрупульозність розпитів. Нехай їхня графська ясновельможність не переймається, якщо якісь запитання видадуться дивними. Але їм треба знати якомога більше, аби спіймати або знищити злочинця.

– Я розумію, – сказала графиня. – До ваших послуг.

Вони зручно розмістилися у м’яких фотелях. Перша бесіда тривала близько п’яти годин. Вони розпитували і розпитували.

Потім ще двічі зустрічалися по кілька годин. Познайомився Слєпньов і з маленькою Ядзею. Дівчинка дивилася серйозно, на кілька запитань відповіла на диво по-дорослому. По кілька годин вони говорили з Пелагеєю і двома графськими гайдуками, які минулої осені охороняли графський палац.

Їх справді цікавило геть усе. Як поводилися бандити на тому балу – весь час впевнено чи все-таки було в їхній поведінці щось таке особливе. Щось таке, за що можна зачепитися. Ні, нічого такого графиня не спостерегла. Всі стояли заціпенівши, а бандити, навпаки, орудували нахабно і зухвало. Невеличка затримка сталася лише тоді, коли її чоловік зірвав маску з їхнього ватажка. Але тоді злочинець у помаранчевій масці стояв спиною до зали. Потім вони вийшли і немов розчинилися у повітрі. До тої зустрічі, до нападу на дорозі, жодних ознак їхньої присутности не було.

І все-таки наприкінці першої ж бесіди у Слєпньова з’явилася малесенька, але зачіпка.

– Розумієте, пане поручику, – сказала графиня трохи збентежено. – Якось раз, коли я розмовляла з чоловіком, мені здалося…

Слєпньову довелося витримати довгу-довгу паузу. Якесь шосте відчуття підказало йому, що підганяти не варто, що запитання може злякати якусь думку співрозмовниці, яка, видно, давно непокоїла її. І він не помилився. Нарешті озвавшись, графиня повідомила – якось, одного разу, їй здалося, що її чоловік знає людину в помаранчевій масці або десь її, зрештою, вже зустрічав.

– Тоді чому він не сказав вам про це? – спитав Слєпньов. – Він вам не довіряв?

– Ні. Але, пане поручику… Я сама не розумію, чому ця думка раніше не прийшла мені до голови, – графиня Войцицька ще дужче збентежилась. – Він якось так дивно сказав: «Я б тобі довірив страшну таємницю, якби не боявся помилитися».

– А чи не хотів він сказати, що тим розбійником був хтось із гостей князя Любославського? – ризикнув висловити здогад Слєпньов.

– Що ви, пане поручик, там усі були достойні люди, – вона вимовила це з непідробним жахом.

Але з виразу її обличчя Слєпньов зрозумів – саме так подумала і графиня. Зрозумів він і таке – граф, не маючи доказів, не наважився на скандал у маєтку князя. Адже якщо він впізнав когось із високопоставлених гостей, то, назвавши його ім’я, ризикував видатися не лише обмовником, який кидає ганебну тінь на уродзоного шляхтича, але й несповна розуму. О, Слєпньов добре знав закони шляхетської честі. Пізніше граф, можливо, і пожалкував про це, та було вже пізно. Все переважила небезпека, яка нависла над життям дочки. Це пояснювало, чому Юзеф Войцицький так безстрашно поїхав назустріч своєму ворогові. Можна було передбачити – граф сподівався якось домовитися з ним, покладаючись на його вельможне походження.

А втім, це була всього-на-всього версія, яку ввечері Слєпньов обговорив удвох із Рибалком, але версія доволі спокуслива. Вона уможливила певну схему дій.

– Отже, уявімо, – роздумував Рибалко. – Уявімо собі, що один із гостей заздалегідь приїжджає до маєтку князя. З ним челядь і охорона. Він поселяється в палаці. Разом з усіма веселиться, бенкетує. Або, сказати точніше, вдає, що бенкетує. Водночас уважно роздивляється…

– Якщо він раніше там не був, – уточнив Слєпньов.

– Так, ти маєш рацію, – схвалив Рибалко. – Якщо тільки він не вивчив обстановку раніше, підлий пес. Адже, щоб потрапити на бал, треба було бути не просто багатим і родовитим, а й належати до певного кола. Отож коло…