Розділ «Частина третя Павутина»

– Ось тепер я не маю жодного сумніву, що то ти мене хотів вбити! – просичав він із ненавистю.

Федір ніби не почув його. Він разом із дружиною повернувся до своєї садиби, подружжя вклонилося, востаннє кинувши погляд на дім, якого в них уже не було.

– Прощавайте! – сказали Чорножукови ще раз, бо людина з рушницею дала команду сідати на сани.

– Взяли всі необхідні речі? – запитав він.

Федір з дружиною мовчки сіли на сани.

– Брате, я знаю, що ти повернешся! – закричав Павло Серафимович, коли коні зрушили з місця. – Я буду тебе чекати! Завжди!

– Усе можливо! – донісся до нього голос брата. Федір з Оксаною махали на прощання руками, доки не зникли з поля зору.

Варя тихенько плакала, припавши Ользі до плеча, а Павло Серафимович ще довго стояв посеред вулиці з шапкою в руках. Він до болю в очах вдивлявся у білий простір, де зник його брат, сподіваючись, що може все змінитися і його зараз відпустять. І лише коли Лупіков попрохав дати дорогу коням, ніби уві сні пішов до натовпу.

З хати винесли все добро. Вигнали з хліва худобу, потягли корів на налигачі до колгоспних стаєнь. Попереду вів коня Михайло, на санях якого везли нажите його рідним дядьком. За ним – ще одні, далі Пєтухови тягли корів, які здійняли рев, відчуваючи біду. Колону замикав Лупіков, ведучи випещених та доглянутих коней.

Натовп тихо загомонів:

– Що ж то з ними буде?

– У Сибір повезуть.

– Я чула, що дозволяють на сім’ю брати лише тридцять два кілограми вантажу. І що там можна взяти для життя в один вузлик?

– Від людей у місті чув, що родини садять у товарні вагони й везуть аж в Архангельську область.

– А де це? Далеко?

– Десь на Півночі.

– Там же холодно.

– Ще й як! Живуть, бідненькі, у дерев’яних бараках.

– Хіба ж там зігрієшся?

– То ж бо й воно! Хворіють люди, мруть.