Розділ «Частина третя Павутина»

Розділ 27

Вранці на вулицях було людно. Біля колодязів збиралися купками селяни, обмірковуючи нічну подію. Майже пошепки жінки поміж собою обговорювали, хто міг бути палієм. Чоловіки гримали на них та наказували тримати язика за зубами. Різні ширилися чутки та припущення. Павло Серафимович почув про пожежу від сусіда Кості. Хоча чоловік мало з ким спілкувався, але така новина сколихнула все село. Одне було зрозуміло: то чиясь помста, і у комуніста серед селян є ворог.

Надія Чорножукова послухала бабські теревені на вулиці й повернулася додому. Чоловіка вдома не було. Жінка запитала у Варі, де батько.

– Пішов Ольгу навідати, – відповіла вона. – Сказав, ненадовго, незабаром повернеться.

А вже після обіду з ластівчиною швидкістю полетіла від хати до хати інша новина: Федора Чорножукова заарештували. До Варі прибігла захекана Олеся.

– Що трапилося?! – кинулася до неї Варя.

– Там… там… там таке… – тяжко дихаючи, сказала перелякана дівчина.

– З татом щось? – зблідла Варя.

– Ні! Кажуть, що за дідом Федором приїхали, – видихнула Олеся.

– Хто приїхав? Ти можеш пояснити? – запитала Варя, поспіхом вдягаючись.

– З міста приїхали. Люди зі зброєю. Його розкуркулювати. Що ж то буде? – заголосила дівчина.

– Мовчи! Краще біжи до Ольги, хай батько йде до дядька Федора! – дала команду Варя. – А я – за мамою!

– Ага! – Олеся помчала з хати.

Мати ледь встигала за Варею.

– Мамо, швидше, будь-ласка! – просила її Варя.

З усіх вулиць сунули люди в бік садиби Федора Чорножукова. Варя з матір’ю підійшли туди майже одночасно з батьком та Ольгою. Чужинці у шкіряних куртках вантажили на сани ковальський реманент. Брати Пєтухови допомагали виносити лопати, граблі, борони, сокири – все, що знаходили у сараї та на подвір’ї. Кілька заповзятих дівчат-комсомольців тягли з хати подушки, перини, вишивані рушники, посуд. Усе скидали на сани. Біля розчинених навстіж воріт стояв вартовий із рушницею за плечима. Біля нього – Щербак із Михайлом. Михайло помітив батька та матір, відвернувся, взяв за вуздечку коня, почав про щось гомоніти з Кузьмою Петровичем.

Павло Серафимович шукав очима брата, але той, напевне, залишався у будинку. Ніде не було видно і погорільця Лупікова.

– Не треба, батьку, – зупинила Павла Серафимовича Ольга, помітивши, що він намірився йти на подвір’я. – Все одно тебе туди не пустять.

– Я хочу бачити брата, – сказав він. – Де він? Що з ним зробили?

– Зараз ти йому нічим не допоможеш, хіба що нашкодиш. Давай почекаємо, незабаром усе з’ясується.