Розділ «Частина третя Павутина»

Марно сподівався Павло Серафимович, що все минеться. Під конвоєм вивели з домівки Федора та його дружину Оксану. На мить зупинилися на ґанку рідного будинку Чорножукови, окинули поглядом свою садибу. В руках вони тримали якийсь одяг, зв’язаний постілками. Одночасно наклали хрест на груди, мовчки посунули з двору.

На вулиці подружжя спинилося перед завмерлим натовпом. Позаду них уже стояв Лупіков.

– Люди добрі! – звернувся до односельців Федір. – Мене звинувачують у підпалі. Перед усіма вами, перед Богом клянуся: я не робив цього!

– Ти погрожував мені пустити червоного півня! – верескнув, забігаючи наперед Лупіков. – У мене навіть свідки є.

– Так, погрожував, але не робив цього.

– Не бреши! Я тебе пізнав! – закричав чекіст.

– Я був удома і навіть не знав про пожежу, – спокійно сказав Федір. – Кажуть, що у вас стріляли, але ж у мене зробили обшук і не знайшли зброї.

– Мало де ти міг її діти! Там розберуться в усьому!

– Не виправдовуйся перед комунякою, – промовила Оксана до чоловіка. – Хто він і хто ти? Він – За…ков, гнида, якому не місце на цьому світі. А ти – чесна, порядна людина. Хто про тебе скаже погане слово? Хіба що заздрісники.

– Мовчати! – Лупіков аж позеленів від люті. – Ось такі, як він, стріляють із-за рогу в чесних комуністів, вбивають комсомольців, палять хати. Усе вам мало! Ніяк не нажретеся! Куркулі! Лихварі! Експлуататори! Нажилися на чужому – досить! Вас депортують на Північ, подалі від трудового народу, щоб не заважали працювати чесним колгоспникам на благо рідної країни!

Йосип Пєтухов заплескав у долоні, просячи натовп підтримати його, але люди не поворухнулися.

– І так буде з усіма куркулями! – розійшовся Лупіков. – Усе відійде колгоспам! Досить сидіти по хатах і скніти над своїм багатством!

– Люди добрі! – звернувся до людей Федір, незважаючи на вереск чекіста. – Пробачте мені, якщо когось зобидив, і не поминайте лихом!

Чоловік низько вклонився. Жінки розплакалися.

– І мене не згадуйте лихим словом! – промовила Оксана. Вона вклонилася, приклавши руку до грудей. Квітчаста хустка сповзла жінці з голови, відкривши чорне, без жодної сивої волосинки волосся. Голова обвита товстою блискучою косою; на шиї – низка червоного намиста, погляд чорних очей – сміливий, гордий, вільний. І сама напрочуд красива, справжня українка. – Пробачте, як щось було не так! Прощавайте!

– Брате! Федоре! – не втримався Павло Серафимович. – Ви ще повернетеся!

– Ні. Ми не повернемося. – Федір зупинив погляд на братові, підбадьорливо усміхнувся. – Тепер я ворог народу, куркуль. І моя провина лише в тому, що я забагато працював і любив рідну земельку, а зараз не захотів іти працювати на чужій землі.

– Згниєш на каторзі! – закричав Лупіков.

– Краще зогнити, ніж прогнутися під такою гнидою, як ти! – сказав Федір і плюнув прямо в лице комуніста.

Лупіков звичним рухом потягнувся за зброєю. Згадав, що кобура порожня, витер обличчя рукавом.