Розділ «Частина третя Павутина»

– Стій! – закричав він щосили. – Стій! Буду стріляти!

Іван Михайлович щодуху кинувся навздогін утікачеві, розмахуючи сокирою. Без сумніву, то був чоловік. Про це свідчила його висока широкоплеча постать. Людина швидко віддалялася, але чекіст не мав наміру відставати.

– Я стріляю! Стояти! – знову закричав він.

Раптом постать зупинилася, і відстань між ними почала швидко скорочуватися. І тут з боку втікача пролунав постріл. Навіть при невеликому спалаху в темряві Івану Михайловичу здалося, що він розгледів спотворене гнівом знайоме обличчя. Лупіков від несподіванки оторопів, завмер на місці, даючи втікачеві щезнути з поля зору. Вже вибігали з домівок наполохані пожежею люди. Вони хапали відра й бігли до колодязів. Чоловіки з лопатами намагалися збити полум’я, кидаючи в нього сніг. Але дерев’яна хата була добре облита керосином, тому палала як свічка.

– Та зробіть ви що-небудь! – кричав Іван Михайлович, бігаючи подвір’ям. Він навіть не помітив, що дотепер не випустив з рук сокиру. – У мене там важливі документи, зброя! Піднімайте все село! Швидше!

– Не потрібно було збивати дзвони з церкви! – дорікнув хтось із чоловіків.

– До чого тут дзвони?! У мене там зброя!

– Завжди при пожежі дзвони піднімали людей, – почув у відповідь. – А тепер треба у кожне вікно стукати.

– То й стукайте! Швидше гасіть! Швидше! – підганяв він людей.

Незабаром чи не все село збіглося на гасіння пожежі. Люди швидко передавали відра з водою чоловікам, а ті лили на вогонь. Всі знали, що не можна дати шансу вітрові рознести іскри на сусідні будівлі, бо солом’яні дахи спалахують, як сірники, і дерев’яні та саманні хати неможливо буде загасити.

Селяни з полегшенням зітхнули, коли останні язики полум’я невдоволено засичали й стихли. Іван Михайлович зайшов до хати, де все ще клубочився їдкий дим. Нестримно пахло горілим, дим миттєво в’ївся в очі, тож чоловік навпомацки дістався до ліжка. Одразу відкинув подушку вбік. Зброї на місці не було! Він обмацав усю постіль, скинув на підлогу перину, облапав стілець, де висіла кобура – вона була порожня. Значить, палій поцупив його наган, а вже потім облив хату гасом і підпалив.

– Ти мені за все заплатиш! – скрикнув Іван Михайлович, вибігаючи надвір.

– Можна розходитися? – запитала його сусідка. – Чи краще до ранку поспостерігати, чи не запалає ще де?

Лупіков нічого не відповів, пробіг крізь натовп людей, кудись помчав вулицею. Його провели здивовані погляди.

– Шукай тепер вітру в полі! – промовив йому вслід сусід.

Чоловіки порадилися і вирішили, що до ранку будуть стерегти по черзі, бо затаїться десь у стрісі жарина – пожежі не уникнути.

Мов навіжений, Лупіков біг вулицею. Знайти палія по слідах було марно, люди натоптали всюди, коли бігли на пожежу. Ось звідси чоловік пальнув у нього, а далі вулиці розбігалися врізнобіч. Анітрохи не вагаючись, Іван Михайлович звернув наліво. Чим далі, тим більші кучугури і менше слідів. Іноді він провалювався у сніг майже по пояс, вигрібався з кучугури й знову йшов. В одному з заметів Лупіков залишив валянок, хотів бігти босоніж, але в п’яту одразу вп’ялися тисячі кольок. Довелося розгрібати замет руками, щоб дістати взуття.

Коли він дістався своєї мети, то з чола вже лився піт. Не відчуваючи холоду, Іван Михайлович зазирнув на подвір’я. В хаті не світилося. І на пожежі господаря не було. Можна припустити, що він не почув про пожежу, бо велика відстань. Слідів від взуття на подвір’ї теж не було видно. Та й не дивно: он як мете! Тільки-но ступив, одразу ж замітає слід снігом. Напевне, палій довго чекав на таку слушну нагоду.

Іван Михайлович смачно вилаявся, сплюнув, рукавом витер спітніле чоло.

– Нічого, – мовив він сам до себе, – завтра розберемося. Я тебе виведу на чисту воду. Все своє життя будеш пам’ятати, хто такий комуніст Лупіков Іван Михайлович!