Розділ «Частина восьма Коли день є роком»

До весни, до нового врожаю ще було далеко, але Варя знала, що потрібно підвестися з ліжка до того часу, як зійдуть сніги і сонячні промені відігріють згорьовану землю.

Чи на лихо, чи на щастя, у колгоспі почали дохнути коні від сапу. За селом викопали яму під скотомогильник, а щоб не забирали люди загиблих тварин, трупи обливали карболкою. Андрій з Ольгою, як тільки почують, що здохла тварина, йшли вночі з сокирами. Зголоднілі люди мало не розривали на шматки загиблу худобу. Сокирою вдавалося відрубати гарний шматок м’яса. Андрій частину ніс додому братам, іншу – Варі. І хоча він подовгу вимочував м’ясо у сінях, все одно дуже тхнуло карболкою. Навіть зі звареного м’яса не вивітрювався стійкий неприємний запах, але воно трохи додало сил Варі і дітям.

Вони ніколи з Андрієм не згадували минуле. Лише часто говорили про весну, яку всі чекали з надією.

– Ось дотягнемо до весни, і буде легше, – казав Андрій. – Піде щавель, зацвіте акація, потім дозріє городина. І все налагодиться. Усе буде добре.

Варя ще не знала, чи зможе набратися сил, щоб піднятися з ліжка, не говорячи вже про роботу на городі, але вона любила вслухатися в його спокійний лагідний голос. Вона вірила, що так і буде. У неї навіть з’явилася надія, що з настанням весни повернеться батько.

Розділ 87

Райком партії терміново відкликав Бикова, тож Григорій Тимофійович поспішно готувався до від’їзду. Він дістав із шухляди усі папери та печатку, розклав на столі й заходився їх упорядковувати. Усе було б добре, якби не випадок із Пантьохою. І треба ж такому трапитися саме в останній день його перебування у Підкопаївці! Хоча що з нього взяти? Дурень є дурень. Биков скоса поглянув на Лупікова. Той сидів за столом, втупившись у чистий аркуш паперу.

– Григорію Тимофійовичу, – підвів очі на Бикова, – може, ти напишеш?

Биков невдоволено потер підборіддя.

– Ні, Іване Михайловичу, – сказав він, про себе відзначивши, що отримує якесь задоволення, бачачи, як піт рясно покриває червоне чоло однопартійця. – Звикай працювати без мене. Моя місія, направлена на укріплення даного села, скінчилася. Партія відкликає мене для нового, важливого завдання.

Лупіков витер чоло, зітхнув, почав старанно виписувати кожну букву.

«Секретарю райкому партії товаришу Кобзі І. В., – вивів на папері ближче до правого боку, вказав, чия записка, посередині трохи збільшеними буквами написав: – Докладна записка. – З нового рядка продовжив: – Сповіщаю, що двадцять третього березня цього року померла… – Лупіков замислився. Писати «від голоду» заборонено, тож можна написати «від старості». Так буде навіть правильніше. Секлеті п’ятдесят п’ять років, тож вона могла померти природною смертю. Врешті-решт, він не лікар, щоб розбиратися, від чого померла стара, його завдання написати докладну. – …померла від старості колгоспниця 55 років Іващенко Секлета. – Лупіков задумався. Як її по-батькові? Втім, яка різниця? Нехай буде Іванівна, дописав по-батькові. – З нею в одній хаті проживав її син Іващенко Пантьоха… – Чорти б його побрали! Впевнений, що дурень не знає свого батька, тому можна написати Васильович. – …Васильович, 22 роки, колгоспник, їздовий. – Не писати ж, що він трунарем був за сумісництвом? – Син два дні не виходив на роботу, а коли я зайшов до нього довідатися про причину невиходу, то побачив на ліжку труп його матері. У матері вищезазначеного колгоспника була відрубана сокирою ліва нога… – Як же правильно написати? Лупіков знову рясно вкрився потом. – …разом із задньою частиною тіла, – дописав і задоволено посміхнувся сам собі. – Дану частину тіла син порубав на менші частини. Половина була знайдена у бочці, засолена, останнє даний колгоспник уже встиг спожити. Двадцять п’ятого березня було вилучено лишок не вживаного у їжу тіла. – Лупіков перечитав написане, залишився задоволеним. Продовжив: – Іващенко Пантьоха, як і його мати, Іващенко Секлета, вступили у колгосп у перші дні його заснування. Коли було організоване суспільне харчування для колгоспників, родина Іващенків таким користувалася. На даній роботі Іващенко Пантьоха отримував на трудодень чотириста грамів хліба, що в повній мірі було достатньо для нормального життя. Скоєний злочин колгоспник пояснив так: «Захотів м’яса, а його ніде було взяти». – Лупіков, поміркувавши, вирішив у кінці зробити приписку, яка не буде зайвою. – Село і колгосп у продовольчому відношенні у районі вважаються забезпеченими. Заходи з політичної забезпеченості у селі і колгоспі прийняті. – Зітхнув із полегшенням, внизу поставив підпис, назву села і в кінці проставив дату: – 25 березня 1933 року».

– Все! – видихнув. – Перевір, – подав папір Бикову.

Григорій Тимофійович перечитав, посміхнувся.

– Підійде, – сказав. – Тільки ось є сумнів, чи писати «Цілком таємно», чи там самі допишуть.

– Якщо розкинути мізками, то краще зараз написати. Я тобі передаю записку, яка не повинна потрапити у чужі руки, тобто таємно. Допишу, а там, нагорі, нехай керівництво само вирішує, що з нею робити.

– Правильно, – погодився Биков.

Іван Михайлович згори зробив припис дрібними буквами «Цілком таємно», промокнув чорнило, склав аркуш вчетверо і віддав однопартійцю.

– Слухай, а чому він з’їв матір, коли отримував вдосталь хліба? – запитав Бикова.

– Ти з неба звалився? – хіхікнув. – Щоб активісти віддали хліб дурню, а собі не залишили? Спочатку щось давали їсти, а потім перестали. До речі, негайно розпусти актив. Свою роботу вони вже виконали, тож нехай ідуть працювати.