Розділ «Частина восьма Коли день є роком»

Уранці Ольга занесла свій золотий натільний хрестик.

– Подарунок мами, – сказала вона. Жінка поцілувала розп’яття, віддала Василю. – Швидше повертайся, – сказала йому, – бо всі троє моїх хлопців почали пухнути.

Усе було готове: нашвидкуруч змайстрований возик, схований на горищі, хліб уже лежав у торбинці, коштовності і срібний посуд надійно підшиті у потаємну кишеню. Залишалося дочекатися вечора, щоб поменше бачили сторонні. Варя ще раз детально описала дорогу, про яку розказувала Одарка.

– Усе зрозумів, – сказав Василь. – Основний орієнтир – криниця Данила по дорозі, що веде в Росію. Не хвилюйтеся, все буде добре.

День видався неймовірно довгим. Коли темінь огорнула притихле село, Василь сказав:

– Мені час!

Він поцілував сонних дітей, обняв Варю.

– Розумію, що від мене залежить ваше майбутнє, – сказав він, – тому намагатимуся зробити все можливе, щоб повернутися швидко і не з порожніми руками.

Чоловік потис руку Павлу Серафимовичу.

– Може, провести за село? – запитав зятя.

– Не треба.

Вийшли провести його в дальню дорогу. Василь уже пішов з двору, коли Павло Серафимович тихо спитав у Варі:

– Скажи відверто: ти повністю йому довіряєш? Ти впевнена, що він не обдурить нас і повернеться?

– Але ж… Тут його діти, – непевно відповіла донька.

– Я піду з ним! – рішуче заявив Павло Серафимович. – Василю, – позвав зятя, – зачекай, я піду з тобою!

– Тату, не треба, – попросила Варя. – У мене якесь погане передчуття.

– Тому й піду, – наполіг батько. – Ти не переймайся, за кілька днів ми вже будемо вдома. Головне, не пускай до хати сторонніх, – давав поради, – не залишай дітей самих, бережи себе.

– Ви мене лякаєте. Кажете так, ніби прощаєтеся, – її біль і розпач викотилися намистинками сліз, завмерли на блідому обличчі.

– Не забувай, що Чорножукови ніколи не кидали своїх у біді, – поквапом додав він, ніби не почувши зауваження доньки. – Тримайтеся купи з сестрою, нас так мало залишилося!

Варя, ледь стримуючи себе, щоб не розплакатися, лише кивала на знак згоди. Вона не могла бачити, як серед глибоких зморшок батька загубилася крихітка-сльоза.