Розділ «Частина восьма Коли день є роком»

– Одарки?

– Так. Довідьмачилася. Напевно, хтось упіймав за «роботою» і забив до смерті. Вранці знайшли її в одній сорочці, босу, простоволосу, з проломленою головою. Мало того, що вбили, так ще й познущалися, надівши на голову порожнє цеберко.

– Що ж тепер буде з дітьми?

– Відвезуть у дитбудинок. Там принаймні вони виживуть.

– Вони виживуть, а як же наші?

– І наші виживуть! – Ольга поставила на стіл вузлик. – Це вам!

– Що там? – Варя тремтячими руками ледве впоралася з тугим вузлом. – Картопелька! Одна, дві, три… Десять штук! Два бурячки. Борошенце! Справжній скарб! Де ти все це взяла? – схвильовано, і збуджено запитала сестру.

– Іван ходив у Торгсін, наміняв трохи харчів.

– Ти ж казала, що у тебе, окрім натільного хрестика, нічого немає.

– То у мене. Я не знала, що у старих були золоті обручки. Та й сам Іван того не відав, а це знайшов десь, я його одразу послала здати.

– Ходив туди, куди вказувала Одарка?

– Туди.

– Випадково нічого не дізнався про батька? – запитала з надією у голосі.

– Не сміши мене! – роздратовано сказала сестра. – Чи я б мовчала, якби щось дізналася.

– Спасибі тобі! – сказала, і в очах зволожилося. – Ти нас врятувала.

– На здоров’я! – відповіла Ольга і додала: – Не обіцяю, що зайду на днях. Ви вже якось тримайтеся.

– Добре! – сказала Варя, притискаючи до грудей вузлик із харчами.

Розділ 84

Ейфорія після подарунка сестри у Варі минула за кілька днів. Те, що здавалося у перший день цілим скарбом, тепер виглядало крихтами. Варя, як могла, розтягувала припаси. У холодній воді розмішувала жменьку борошна, терла туди крихітку буряка, заливала водою і заварювала «кашу» для Сашка. Ця їжа лише підтримувала життя дитини. У такому віці він мав би вже спинатися на ніжки, але хлопчик був настільки слабий, що лише повільно повзав по долівці. Варя намагалася годувати його кілька разів на день, щоб одразу вкласти спати. Окремо готувала собі і Маргаритці. Варила «суп», де серед прозорої рідини плавало кілька шматочків картоплі. Варя перестала про себе називати хлібом те, що пекла з полови і крихітки борошна. «Коржики», – казала вона, подаючи їх доньці до «супу». Попри всю економію, Варя розуміла, що скоро і тих харчів не стане, а до весни ще так далеко!

Варя прокидалася ранком, і перша думка була про дітей. З острахом вона підходила до ліжечка, вслухалася у їхнє дихання, потім торкалася рукою. Іноді хотілося, щоб день, який настав, не закінчувався, бо наступний буде страшніший. Від усвідомлення цього іноді їй здавалося, що життя безглузде. Воно повинно бути різноманітним, щоб погані події змінювалися на радісні, щоб було чергування горя і щастя, радощів і печалей, щоб ніколи не знати, яким буде наступний день. Але зараз, у перевернутому світі, все не так. Уже звечора знаєш, що наступний день буде жахливішим, а біль у душі – пекучішим. Прожитий день наближає до неминучого. Хочеться, щоб він тягнувся довше, щоб бачити якнайдовше дітей живими. Від того день тягнеться довго. Прожити його нелегко, бо вже не життя, а виживання. І день стає роком.