Розділ «Частина восьма Коли день є роком»

Ночами Варя думала: якби не було цих страждань, то чи замислювалася б вона над сенсом життя? І чому саме зараз, у критичній ситуації, лізуть у голову такі думки? Як могло статися, що люди збайдужіли до життя? Пограбовані, розтоптані, зламані жорстокістю влади, були приречені на смерть. Їм не залишили вибору між життям і смертю. Віра омертвіла, і смерть залюбки займала простір життя. Більшість людей вже й не намагалися шукати порятунок від безвиході. Повна моторошна байдужість до мук ближнього. Прийшло не лише фізичне омертвіння, але й моральне спустошення, повна байдужість. Помирали спокійно, не ремствуючи, безмовно. У людей споконвіку був страх смерті, наразі був страх життя. Смерть сприймалася як акт милосердя, як кінець страждань. Здоровий глузд полишав людей, мерли природні інстинкти, з ними втрачалася людська подоба. Люди переставали бути людьми, залишалися лише отупіння і здичавіння. Світ ніби вивернули навиворіт, життя не приносило радості, часто холодну руйнівну смерть чекали дужче, ніж життєствердне життя, бо тільки смерть могла стати єдиним порятунком від мук і тортур…

Розділ 85

Варя кілька днів не відходила від дитячих ліжок. Спочатку вона подумала, що діти захворіли на застуду, тому стали мляві, невеселі і навіть їсти просили не так вже й часто. Вона прикладала до гарячих голівок мокрий рушник, вони притихали і засинали. Прокинувшись, дивилися на світ запаленими очима з розширеними зіницями, в яких уже згасав вогник життя. Варя заливала у відкриті, як у пташенят, ротики теплу рідину, забарвлену останнім борошном. Діти ковтали, і майже одразу по ніжках починала текти жовто-зелена рідина. Вони вже не плакали, лише іноді тихенько скиглили. Здебільшого спали. Вони швидко і тяжко дихали, від чого грудна клітка неприродно випиналася. Варя зі страхом спостерігала, як збільшуються їхні животики, натомість ніжки стають тоненькими.

Ольга кілька днів не приходила. Харчів не лишилося. Потрібно було кудись іти, щось робити, добувати їжу. Варя спромоглася дійти до сіней і внести дрова, щоб протопити у печі. Вона зрозуміла: якщо вийде за поріг, то не зможе зробити й кроку. Вона замерзне у своєму дворі, полишивши дітей самих. Варя розтопила піч і відчула, як прискорено стугонить серце і стає важко дихати. Один незначний рух – відпочинок. Слабкість підкошує коліна, робить рухи невпевненими, млявими, неслухняними. Є відро з водою. Незабаром вода скінчиться, і вона не зможе її принести. Останні сили витягає пронос. Добре, що цеберко є у хаті. І звідки береться та рідина, яка ллється з неї без упину? Варя зібрала усі сили, щоб поставити у піч чавунок з водою. Класти туди вже нема чого.

Варя, тримаючись за стіну, важко дихаючи, дійшла до ліжка. Вона відчула, що у ній щось зламалося. Здавалося, що вийняли той стержень, який давав їй силу до невгамовного життя. До цього часу вона дуже боялася збайдужіння, знала, що то вірна смерть. Хотілося, щоб у душі лишалися хоч якісь почуття, емоції, нехай навіть злість або агресія, проте на душі була порожнеча. Не залишилося нічого. Тихо в душі. Не потрібно нікого чекати, когось кохати, поступово вивітрювалися навіть спогади. Залишилося лише розуміння, що закінчується відпущений тобі час і невпинно насувається темна стіна. Незабаром пітьма поглине все, що колись любила, до чого прагла, про що мріяла. Стало байдужим навіть те, що нещодавно здавалося сенсом життя. Нема ні болю, ні суму, ні кольорів – нічого. Усе зникло, звільнивши простір для байдужості…

Березовий гай. Зелені листочки на тонких березових гілочках. Неприродно насичені кольори. Ромашки. Дзвіночки. Серед березок губляться веселі дитячі голоси. Є ще хтось. Його не видно, але відчувається присутність. І те невидиме, таке рідне, до щему в серці дороге, що хочеться жити поруч із ним, обійняти весь зелений світ і злетіти у небо. Але що це? Небо невидима сила рве навпіл, як старе простирадло, а там темінь! Страшна, моторошна, готова проковтнути все живе…

Варя відкрила очі. Чи то так б’ється серце, чи так гулко падають за вікном сніжинки? Сутінки стають щільнішими, стискають залізним обручем так, що стає важко дихати. Ще мить – і вони зімкнуть свої сталеві лещата у неї на шиї. Потрібно засвітити лампу і розсіяти світлом підступні сутінки. Вона запалила світло, підійшла до дітей. Сплять і навіть не просять їсти. То й добре, бо що давати? Тьмяно блимає лампа, намагаючись вихопити з пітьми нечіткі образи. Але навіть її спалахи не можуть упоратися з пітьмою, яка знову обступає з усіх боків, згущується навколо неї. По венах повільно розтікається холодна смерть…

Батько такий молодий і щасливий! Ще б пак! Пшеничне поле золотиться стиглим колоссям, вітерець жене хвилі. Мати пов’язує голову біленькою хусточкою, радісно усміхається: «Добрий врожай!» Батько робить перший змах косою – і стебла з бурштиновим зерном покірно лягають на землю. Відчувається втома у всьому тілі, але то приємне відчуття. Таке буває, коли досягаєш мети і вже не думаєш, що досяг її тяжкою працею. Мати каже: «Доню, ми ще побудемо тут, а ти приготуй вечерю». Кипить казанок у печі та смачно чимось пахне. Що там булькає? Велика булька піднімається нагору, і разом з нею вискакує дитяча ручка з малесенькими пальчиками…

Надворі день. У хаті стоїть лунка болісна тиша. Загальмована свідомість, проте Варя пам’ятає, що рух є життя. Нема руху – нема життя. Якщо зможе підняти руку – значить, вона ще у житті, якщо ні, то вже у тенетах смерті. Лише мерці нерухомі і байдужі. Вона піднімає важку руку. Чи то її рука з такими товстими пальцями? Не важливо, байдуже. Потрібно подивитися, як там діти. Вони сплять і не просять їсти. Маргаритка відкриває оченята, водить ними в різні боки. Потрібно напоїти дітей водичкою. По крапельці з ложки вливає їм у відкриті ротики, вони ковтають, значить, живуть. Рух притаманний лише живим…

Ніч. Темрява. Розгулялася негода. У хаті не топлено і холодно. Чи то холод у душі? Здавалося, що печі в селі ніколи не охолонуть, у будинках ніколи не припинять галасувати веселі діти, ніколи не перестануть на них гримати старі. Усе поглинула ворожа холодна темрява на ймення Смерть. Вітер гуляє пустими хатами, зазирає у кожну шпарину, скрипить незамкненими дверима, грюкає віконницями. Ніде нікого. Самотність і тиша, яка вже навіть не лякає. І лише вітер гасає по даху і тужно виє в димарі…

Хтось поруч. Дуже близький, до щему бажаний і рідний. Каже, що в неї губи пахнуть примороженими яблуками. Варя знає, що такі слова вона чула лише від однієї людини. Хто він? Чому вона його не бачить? І скільки можна існувати у стані напівсвідомості і напівсну? Як розділити сон і реальність? І чий голос вона чує серед глухої тиші і порожнечі? Чоловічий голос здається таким знайомим і рідним. Так, саме він колись казав, що її губи пахнуть примороженими яблуками. Варя відчула, що десь у підсвідомості з’явилося бажання згадати чий то голос, і востаннє, перед тим, як віддати своє життя смерті, побачити його лице.

– Андрію, – шепочуть її порепані вуста.

Вона згадала його! Вона бачить поруч рідне омріяне обличчя, чує його голос і не хоче, щоб це видіння скінчилося.

– Андрію, я… не хочу… помирати…

– Варю, мила, моя люба! Усе буде добре! Я з тобою!

Вона стомлено закриває очі. Вона безмежно вірить цьому голосу…

Розділ 86

Андрій не відходив від Варі та дітей кілька днів. Сповістив Ольгу, і вона одразу ж принесла добрий клунок борошна.

– Якби ж то знала, що ти так швидко заслабнеш, – розповідала вона, коли Варя вже могла свідомо розуміти, що відбувається. – Закрутилася як білка в колесі. То на роботі, то діти теж слабкі були. Нічого, вже найстрашніше позаду. Дякуй Андрієві, що витягнув шибку і заліз подивитися, чому так довго тебе не видно. Я вже все попрала і посушила. З Манькою Зайцевою домовилася, що буде вносити тобі склянку козячого молока в обмін на борошно. Я вже Андрієві наказала, щоб не здумав одразу напоїти тим молоком, бо ще гірше буде. Потрібно розводити на воді, перекип’ятити і давати потроху, – повчала вона. – Діти потроху одужують, вони швидше за тебе почнуть бігати.

Андрій вдень був на роботі, заходив додому, бо там залишилися живі його два брати, а увечері приходив до Варі. Вона ще була така немічна, що не могла підводитися з ліжка. Але кожне його слово діяло як цілющий бальзам. Поруч із ним поступово розсіювалася байдужість, зникала від його усмішки, погляду, від його турботи. Він годував її з ложки, напував, протирав змоченим у теплій воді рушником губи, лице, тіло, обтягнуте посірілою шкірою, і майже прозорі пальці з білими нігтями. У Варі вже не було того скляного, мертвого, спустошливого погляду, як того дня, коли він її знайшов у холодній хаті. Варя бачила, як Андрій радів, мов дитина, коли Маргаритка зробила самостійно перший крок. Він сам повзав навкарачки, запрошуючи Сашка до гри, і хлопчик поповз. Варя вже заглянула в скляні очі смерті, відчула на собі її холодний подих… Тепер вона знала, що повинна жити, щоб знову не допустити кістляву до своєї родини. Вона виграла двобій зі смертю, і допоміг їй у цьому Андрій.