Розділ «Частина восьма Коли день є роком»

– Я теж так думала, – почала Ольга жвавіше. – Ось слухай. На цвинтарі копають великі рови, щоб скидати туди тіла.

– А я ще й подумала, як Пантьоха встигає копати ями, коли за день назбирує стільки померлих.

– Тю! – засміялася Ольга. – Тоді б йому довелося день й ніч лише ями копати! Вже давно бригадир дає чоловікам наряд, і ті викопують великий рів. Туди їздовий скидає тіла, а коли яма наповниться, присипають землею.

– Тварин і тих раніше так не ховали.

– Мертвим вже однаково, – зітхнула Ольга, – треба думати не за них, а за живих, щоб вони не опинилися у тій ямі.

– Так що ти хотіла мені розповісти?

– Ага! Сьогодні йшли на роботу повз кладовище. Там лежала мертва жінка, бо ще не встигли викопати яму, біля неї була невеличка купа соломи, напевно, з воза просипалася, або хтось прикрив тіло. Дивимося, сидить у лахміттях прохач, ще живий, але вже такий чорний, пухлий, із великими виряченими очима. Я ще й подумала, що він чекає на кладовищі своєї смерті, щоб далеко не йти. Після обіду бригадир посилає чоловіків копати рів на цвинтарі, а здорових чоловіків зараз обмаль, останніх хоч самих вези на кладовище, тож посилає з ними мене. Приходимо туди, а прохач, напевно, щоб зігрітися, підпалив солому, якою була прикрита жінка. Труп обпекло вогнем, запахло смаженим м’ясом, і коли ми прийшли, чоловік лежав і гриз підгорілі ноги жінки. Хтось побіг позвати голову сільради, а ми намагалися до нього заговорити, але він подивився на нас збайдужілим поглядом і спокійно продовжив їсти.

– Який жах! – Варя поморщилася. – І що було далі?

– Ледь відтягли чоловіки від ноги. Його тягнуть, а він гризе! Весь у попелі, забруднився кров’ю…

– Та ну тебе! – Варя замахала руками. – Розкажеш таке на ніч, що спати страшно буде!

– Який там страх? Коли люди довго бояться, вони звикають до страху і перестають його відчувати. Настає байдужість, отупіння, здичавіння. Чи зараз плачуть-тужать за померлими? Смерть уже стала настільки звичною, що про неї говорять спокійно. І знаєш чому? Бо люди так настраждалися, намучилися, нагорювалися, що смерть – єдиний порятунок від страждань.

– Не згодна, – заперечила Варя. – Якби ми всі бажали смерті і лише у ній був порятунок, то сіли б на підводу Пантьохи і ще живими поїхали на кладовище. Але ж ні! Ми боремося не за смерть, а за життя, чіпляємось за нього кожного дня, щохвилини. Навіщо? Щоб жити далі. Щоб ростити дітей, дочекатися онуків.

– Ой, Варю! – махнула рукою сестра. – То все твої красиві слова! Спустися на землю! Так, ми боремося за життя. Іноді я думаю, що ми самі собі лише продовжуємо муки. Ми все одно помремо від голоду. Питання лише часу.

– Тьху на тебе! – Варя, яку лише нещодавно обсідали безрадісні думки, вже готова була доводити сестрі, що за життя треба чіплятися до останнього. – Давай змінимо розмову. Як ти гадаєш, вони скоро повернуться?

– Звідки я знаю? – стенула плечима. – У тебе з їжі щось залишилося?

– На кілька днів. Ще є полова. Уся надія на повернення батька.

– Чому не згадуєш про чоловіка? Вони ж пішли удвох.

– Чому? Чому? – нервово сказала Варя. – Сама знаєш, що значить для мене батько.

– Я піду. На днях зайду, – сказала Ольга й поспішно вийшла з хати.

Варя замкнула за нею двері. Знову настане ніч. Як і раніше, хвилювання холодною потворою влізе в душу, застигне там каменем на невизначений час.