Розділ «Прозріння»

– Куди ми їдемо?

Майор на долі секунди відірвав очі від дороги, але Анатолій встиг розпізнати у них тривожне очікування. Значить, скоро, дуже скоро все скінчиться.

– Наші вирахували так звану Віту. Довелося добряче потрусити оператора, але воно того варте. Адреса принца у кишені, він житель обласного центру. Якась година їзди. До речі, зателефонувала касир на автостанції. Вона впізнала дівчат на фото. Обидві брали квитки на обідній рейс у день зникнення, водій підтвердив, що зійшли у місті, назад не поверталися ні того дня, ні наступного. Очевидно, що поїхали… до принца.

Анатолій відчув, як пересихає у горлі. Води б.

– Значить… ми їх знайдемо?

Майор нервово полоснув поглядом:

– Молися.

Анатолій вріс у сидіння, намагаючись підрахувати, скільки часу забере ця нічна дорога. Молитися. Слова лякливо розправляли крильця й билися, намагаючись злетіти. Куди? Він не знав, чи існує той, хто повинен їх почути, та й молитися не вмів. Матір Іринки колись давно читала «Отче наш». Красиво складала долоні й дивилась на старезні образи, що висіли у куточку кухні. Але він навіть слів не чув, лише бачив, як ворушаться уста, породжуючи незриму мелодію, таку ж красиву, як складені до купи долоні. То як пригадати те, чого ніколи не знав?

Темрява за вікном малювала чорною аквареллю два дитячі силуети. Встигнути б. Тільки б встигнути. Він готовий кричати й шепотіти це сотні разів – як заклинання. А може, це і є молитва?

– А ти вмієш молитися?

Водій мимоволі виструнчився й, здалося, став вищим на голову.

– Колись давно умів, хоча… молитву мало знати, її творити потрібно.

Анатолій здригнувся й уважніше придивився до людини, котра сиділа поруч. Слідчий, який творить молитву. Вражаюче, якщо не сказати більше.

– Я щось не второпаю.

Він посміхнувся.

– Що? Дивно чути подібне від нашого брата? Не збирався я в органах працювати. Життя змусило.

– Тобто?

Нічна траса підморгувала білою смужкою, краючи життя на дві рівнозначні половини: ну ж, обирай. По обличчю майора розповзалася тінь. Вочевидь, спогади були болючими.

– Минулося. Здається, що й не було. Так, вибрик уяви та й поготів. Діти часом схильні до таких от фантазій.

– Яких? Мріяв про плащ супермена?