Розділ «Прозріння»

– Хто?

– Відчиніть. Міліція.

Анатолію здається, що він бачить, як у власника голосу по той бік дверей вирячились очі.

– Хто?!!

А потім починається щось неймовірне. Гуркіт чавить з усіх сторін. Молодики розбігаються й штовхають двері, чути дзвін розбитого скла й грізне:

– Лежати!!! Руки… Руки.

Від дверей лишається дірка. Крізь хмарину пилу видно, що на підлозі лежить з закинутими за шию руками щось огрядне й лисе, лякливо сопе. З кімнати вибігає жінка в самій сорочці. Вона тримає на руках світловолосе дівчатко років двох. Воно плаче, розтираючи сльози по червоних щічках і маминій шиї. Жінка в паніці відступає назад – з широко розплющеними очима, з них ось-ось вирветься крик:

– Не чіпайте!!!

Майор обережно бере махровий халат зі стільця й накидає на плечі. Його голос звучить впевнено і заспокійливо. Неначе на сповіді.

– Все добре. Міліція. Ось посвідчення. Заспокойтеся й одягніться. Хлопці, тихіше. Дитина.

Бійці методично розходяться кімнатами подібно тіням. Через мить звідусіль чути:

– Чисто. Дівчаток нема.

Господар нарешті оживає й соковито сипле лайкою.

– Якого біса?!!! Що відбувається?

Анатолій ловить себе на тому, що не може відірвати погляду від круглого черева, порослого густим чорним волоссям. Як у кабана. Хочеться увігнати туди щось гостре й довге – якнайглибше. Бр-р-р-р. Майор підносить до очей затриманого фотокартки двох усміхнених дівчаток.

– Упізнаєш?

Дівча рюмсає й починає тягнутись рученятами до того круглого черева:

– Тато… таточку…

– Та що тут… відбувається? Які дівчатка? Жоро! – Жіночий голос летить високо, здається, вище даху зі сплячими котами на горищі.

Звідкись з’являється чоловік з ноутбуком в руках. Весь цей час він натхненно стукотів по клавішам й морщив високе чоло, доки полегшено не видихнув: