Розділ «У сутінках чужих таємниць»

Спека роздратовано підскочила у засохлій траві. Ну от, здається, і цих запросять, точно запросять, а їй, бідолашній, біжи курявою доріг, аби встигнути на ще одне «день народження». А нічого, нічого, встигне, вона всюди встигає. Ідуть? Ідуть, на лаву позирають, а там дідок отой, що проклинає щодня, а з ним ще один чолов’яга, слідчий, здається. Ну, це вже непристойно якось, збіговисько ціле, а запрошують. Вони що, справді, святкувати збираються?

– Степане Олексійовичу, поїхали з нами.

Старенький підкрутив сиві вуха й посміхнувся:

– Спасибі, що й діда пошанували, та не поїду я… час повертатися. У нас, дітоньки, не життя вже, а режим, з ним не посперечаєшся. Ще раз дякую, та час, час. А ви їдьте: посидите, поговорите, воно, дивись, і полегшає. Не дивіться на старого, рушайте… з Богом…

Коли спека нарешті знайшла потрібний будиночок, то аж злякалась, зачувши музику. Мелодія блукала понад вікнами, розповзалась вечірніми сутінками й піднімалась угору. Що ж це таке коїться з цими людьми? З якогось дива зібралися разом, а тут ще й музика, неподобство. Роздратована пані прослизнула крізь щілину у віконниці й одразу ж розповзлася кімнатою, аби нагадати про своє існування.

У вітальні було мало світла, увімкнений торшер біля фортепіано добре освітлював лише рівну жіночу спину, хвилясте волосся й красиві пальці, що літали по чорно-білих клавішах, аби з-під них народжувалася печаль. Спека одразу навіть не зрозуміла, що сталося з обличчями людей, адже господиня, гості й навіть конвалії на шпалерах заворожено слухали, боячись поворухнутися. Диваки. Їй особисто музика аніскілечки не заважала виконувати свої прямі обов’язки, принаймні дрібні намистинки поту на завмерлих обличчях – переконливий тому доказ. Нарешті жіночі пальці залишили клавіші й рівно лягли на коліна. Мелодія обірвалась, однак ніхто з присутніх не наважувався порушити тишу, неначе продовжував слухати музику, щоправда, звучала вона вже десь всередині – і у кожного була своя. Першою заговорила господиня:

– Спасибі, Ірино. Це щось неймовірне. Як ви дізналися?

Жінка здивовано підняла очі:

– Про що?

– Це улюблена мелодія Юлі… була. Навіть смішно. Тринадцятирічна дівчинка і Бетховен, але вона просто марила музикою. З дитинства собі щось мугикала й задивлялась на старовинні інструменти. Я навіть губилася, звідки? У нас в родині ніхто не був пов’язаний з музикою, і раптом…

Одного разу, це було трошки більше року тому, Юля побачила ось це стареньке фортепіано у вітрині антикварного магазину і захворіла. Я просто не впізнавала дитину. Вона вдень і вночі марила ним, збирала кишенькові, підраховувала, тягнула мене до тієї крамнички, щоб переконатися, що інструмент ще там, – жінка схилила голову й торкнулась фортепіано. – Якось там ми наштовхнулись на циганку, брудну, простоволосу. Вона чіплялась до всіх перехожих з ворожінням, а навпроти моєї дівчинки раптово спинилась, зиркнула з-під лоба й відійшла. Юля тоді довго простояла біля вітрини, я не зачіпала. Циганка ж… нишком підійшла до мене й прошепотіла самими вустами: «Воно – її. Чуєте? Було і повинно бути. Придбаєте, то, може, і душу порятуєте дитині, хоча… якщо ні, то вона… вона стане ОСТАННЬОЮ. Чуєте? Купіть». Після зустрічі й циганських слів я кілька ночей не спала, а потім не витримала таки, взяла кредит й купила фортепіано. Рівно рік тому, день у день.

Жінка посміхнулася своїм спогадам і на мить заплющила очі.

– Як вона раділа! Бачили б ви її! Крутилася, як дзиґа, підстрибувала довкола інструмента й одразу ж зробила своїм: намалювала он того місячного метелика.

Ірина торкнулася крихітних крил й посміхнулась.

– Місячного?

Антоніна кивнула:

– На честь «Місячної сонати» Бетховена. Перекидала всю мою косметичку, аби знайти саме сріблястий лак, щоб точно місячним був. Юля марила тією сонатою й вперто повторювала, що навчиться її грати. Старанно займалась з викладачкою музики, і того дня… коли… – голос матері зрадницьки затремтів. – Доня мала бути на уроці, але вчителька не прийшла, і ми… Була спека, нестерпна спека. Ми просто пішли до парку…

Жінка торкнулась кожного в кімнаті вологим поглядом:

– Вона… Юля обіцяла виконати для мене «Місячну сонату» у свій наступний день народження.

У повній тиші слідчий вражено прошепотів: