Розділ «У сутінках чужих таємниць»

– А у Юлі сьогодні день народження. Уявляєте?

Чоловік здригнувся, а вона легенько кивнула у бік білих метеликів над водою.

– Тому вони і тут.

Анатолію забракло повітря.

– Думаєте, ці… метелики – знак?

Жінка посміхнулась прозоро, а в очах – знову і знову тріпотіли клаптики неба. Білого. Значить, уламки хмар.

– Знак… А знаєте що? Поїхали зі мною. Як-не-як, день народження у дочки. Вважайте, що вона запросила: недарма ж ви сюди саме зараз прийшли.

Анатолій розгублено зиркнув у бік метеликів, пригадуючи будинок, що ховає у собі лісові нетрі, кімнату з сотнями крил і… фотографію дівчинки, у якої сьогодні – день народження, й врешті видихнув:

– Що ж, поїхали.

Жінка в чорному посміхнулась, а спека квапливо побігла попереду: встигнути б, її ж не запросили. Але гості сходилися звідусіль, покликані озером – немов велетенським магнітом. Не встигли ці двоє відійти, як воно знову озвалося:

– Толю! Толю, зачекай!

Чоловік озирнувся:

– Ірина?

На протилежному березі махали руками дві жінки.

– Зачекайте хвилинку. Це, здається, до мене.

Валентина підбігла першою.

– Господи! І ви тут! Пані Антоніно, ми вас увесь день намагаємося знайти. Іра хоче подякувати за ту зустріч, коли вона… отямилась. Ви розумієте?

Жінка мовчки кивнула й одразу ж увійшла в обійми, Ірина встигла лише глибоко вдихнути.

– Ви… повернули мене до життя. Справді. Наша зустріч, ваші очі… у них був мій біль. Розумієте? Я його упізнала й себе немов збоку побачила. Спасибі. Я не знаю, навіщо зараз життя, але… але житиму, хоча б заради пам’яті про Оксанку.

– І вам… спасибі, що знайшли мене… сьогодні.