Розділ «У сутінках чужих таємниць»

Над озером сьогодні літали метелики. Білі-білі. А може, то сновидіння води? У Анатолія знову виникло відчуття, що його сканують – до найменших порухів думки. Озеро вкотре відчуло, що на серці. Сни. Йому чомусь до болю в скронях хотілося, аби в цьому місці вони були лише такі, білі-білі, а воно, бач, ні, сновидіння тут іншого кольору – відтепер. Чоловік озирнувся довкола: не буде тут так, як колись, хоча… Хоча він мало пам’ятав це озеро до того, як воно проковтнуло його спокій. Був кілька разів, і то завжди з Оксанкою. Їй подобалися ось такі місця – відсторонені від решти світу. Смішна, останнього разу вона зробила носиком їжачка і сказала, що біля озера тихо, неначе заснув хтось, і його бояться розбудити.

Анатолій зіщулився і нахилився ближче до води. Це ж треба, картинка промайнула так яскраво, неначе все відбулося щойно, а не в минулому. Ось донечка морщить носика і легким рухом відкидає з обличчя пасмо волосся. На ній яскрава сукня – у дрібнесеньку квітку, здається, якщо торкнешся, то квіти запахнуть чимось таким знайомим, солодкувато-мускатним і… рідним. Анатолій здригнувся. Це ж треба, він навіть запах її відчуває. І хто ж так майстерно відмотує плівку життя назад? Час розчиняється, а минуле перетікає в теперішнє… Перетікає…

Чоловік зачерпнув води у долоні. А якщо вона? Упіймала хвилини минулого і сховала в собі – глибоко, нижче дна, аби потім ось так ненароком повернути їх пам’яті? І все, все, що колись бачило озеро, є у ньому? Це ж треба. Усе місто шукає Звіра, безуспішно намагаючись вирахувати з тисяч інших облич, а озеро ЗНАЄ його і мовчить. Чому ж ти мовчиш? Підкажи… покажи… Він зрозуміє, принаймні нічого іншого зараз не лишається. Раптом щось легенько торкнулось щоки. Зграйка білих метеликів тріпотіла у воді, накладаючись на його відображення. Бідолашні, вони неначе у дзеркальну пастку потрапили, рвуться назовні – до неба, а воно чомусь теж у воді. Ось злетілись до купи, переплелись, утворили щось схоже на обриси – легкі, світлі, рухомі, обриси зливалися й малювали обличчя – тільки інше… дитяче… з широко розплющеними очима.

Чоловік відчайдушно обхопив голову руками, намагаючись вичавити з себе оті перелякані очі. Оксанка. Вона злякалась… тоді. Він відчував її страх майже фізично. Переляк був миттєвий, такий короткий, як спалах. Вона навіть зрозуміти нічого не встигла, а померти – встигла… Анатолій щосили вдарив по воді, неначе хотів зробити боляче – так, як боліло у нього. Але вода легко увібрала в себе лють і помножила, пускаючи кола. Ті, що доходили до берега, зникали одразу ж, а інші котилися озером далеко, чіплялись за латаття, однак знову бігли далі – і кінця не було, як не було кінця батьківському розпачу. Значить, вода пам’ятає біль – чужий (людський чи тваринний – неважливо), головне, аби той був справжній. Як он у тієї жінки, що вже другу годину поспіль тільки й те робить, що роздивляється білих метеликів.

Анатолій озирнувся й одразу ж ніяково сховав погляд, неначе підгледів чуже одкровення. Схоже, озеро скликає гостей. Дико якось. Підійти? Хоча гостя все одно не помічає нікого, окрім тих клятих метеликів. І якого біса вони злетілись сюди? За кілька кроків таки спинився, розуміючи, що вдирається в душу. Ні, не варто, крок назад і раптовий жіночий шепіт:

– Красиві… Ви як думаєте, вони хочуть сподобатись моїй дівчинці?

Анатолій проковтнув здивування:

– Антоніно… напевно, бо… бо для чого ж їх стільки?

Жінка в чорному нарешті озирнулась:

– Та ви не лякайтесь. Я при здоровому глузді. Просто… тут… вся оголююсь, як у молитві, та ви, бачу, тут гість частіший. Навіщо?

– Не знаю, тягне.

Жінка зітхнула:

– Тягне… А ви обережніше, бо може й не відпустити.

– Нехай.

– Не можна.

– Чому?

– Бо у вас є, для чого жити.

Він посміхнувся.

– Є.

Чорні очі застигли, немов самі у себе пірнули. Йому навіть моторошно стало. Дивна вона, ця Антоніна. Це ж треба, у них не тільки одна біда, ім’я – одне. Може, тому занурюється у себе, а відчуття, що йому нутрощі розтинають. І не сховатися. Дивна.