Розділ «У сутінках чужих таємниць»

Анатолій сидів, притиснутий до лави чимось важким, схожим на підібране каміння, й відчував, як поволі вивільняється біль, витікає крізь шпарини та щілини провини чи сумління. Та яка в біса різниця! Просто слова лилися – густі, смолянисті, й втримати їх не було ані сил, ані бажання. Ет! Неначе на сповіді.

– А знаєте, що найстрашніше? Ніч. Я боюся її, боюся провалюватися у сон, бо вранці знову зрозумію, що доня не прийшла.

Кудлаті брови зійшлися до купи.

– О, це мені добре знайомо. Ти чекаєш, аби вона наснилася? Так?

Анатолій кивнув:

– Чекаю. А Оксанка приходила тільки двічі. Вперше після того, як знайшовся її щоденник. Світла така, райдужна. Неначе раділа, що хоча б так може мені щось сказати. А вдруге… я її не бачив. Відчував, а не бачив, зате були океан, корабель і дельфіни, а ще голос, її голос. Дивно, він кликав… і хотів попередити? Але як? Про що?

Старенький підставив зморшкуваті долоні під сонце – немов пити його збирався.

– Не знаю, синку, але прийде час, і ти сам зрозумієш, про що.

– Якби ж то, бо мені чомусь здається, що я поволі втрачаю здоровий глузд.

Дідусь склав долоні й посміхнувся.

– А може, знаходиш? Знаєш, синку, розкажу я тобі одну байку. Хоча потім, боюсь, ти мене лікуватись направиш. Давно це було, сім десятків тому набереться. – Старенький застиг, неначе раптом побачив когось рідного-рідного. – Молодий я був, ой молодий… Світу хотів побачити, заробити, от і почав плавати. Судно надійне було, а головне, команда бувала підібралася, досвідчена, морські вовки, словом. Мабуть, чи не всюди були, а може, й усюди? Зате я, коли в черговий раз дізнався, що в Америку вантаж веземо, радів – як дитина. Новий Світ – як-не-як. Чим не романтика?

Анатолій здивовано завмер, вдивляючись у обличчя старого, і не йняв віри.

– То ви моряк?

Той посміхнувся:

– А що, не схожий? Та то, синку, давно було, в іншому житті. Та і рейс виявився для нас останнім.

– Як?

– А ось так. Усе спочатку добре складалося. Графік навіть випереджали, погода сприяла, океан – сон дитини. Пам’ятаю, як усі очі продивився, так кортіло оту землю першим побачити. Розумів, що далеко, а все визирав і… побачив. Сутеніло вже. Сонце на дно пішло. Красиво – слів не підібрати. Ніде так сонце більше не сідає і не народжується, як в океані, напевно, тому, що такого простору більше ніде і нема. А потім, потім ніч перші зірки у воду жбурнула. Тихо. І раптом… чую – іржання, та сумне, довге – як плач. Я аж дихати забув, вслухаюся й думаю, що все, пора відпочивати, а то чується таке. Ну де у відкритому океані коні? Навіть вуха прочистив, а іржання знову накрило. І оце, як ти говориш, тривожне, таємне, немов попереджає про щось. Я озираюсь довкола, а вода – тиха-тиха, нічна, коли у ній раптом чітко окреслений контур коня з’являється, красивого такого, білосніжного. Біжить у воді, як по полю заколисаному, гриву вітер чеше, і очі, горять очі – серце океанське.

– Бр-р-р. Моторошно аж. Це ви, Степане Олексійовичу, мабуть, задрімали, от і привиділося.

Старенький зітхнув тихо.

– Еге ж, я вже, було, й сам так подумав. Перевтомився. Чого не буває. І спати пішов, приголомшений. Довго заснути не міг, тишу й океан слухав, а коли заснув, кінь уві сні прийшов, той самий. Дивиться так сумовито, неначе душу виймає з тебе. Чи питає про щось? Чи попереджає? Вранці я промовчав, нікому нічого не сказав. Думаю, піднімуть на сміх молодого-зеленого, або більше – іншого разу в команду й не приймуть. Нащо такі чудні здалися?