Розділ «У сутінках чужих таємниць»

– І… виконала.

Спека шоковано закліпала очицями в кутку: точно, божеволіють, однак на неї ніхто не звернув уваги. Зате господиня якось непомітно розправила плечі й просяяла, немов вогник в собі віднайшла, навіть очі стали світлішими:

– Ну от… Розповіла, і легше стало… Сама собі не вірю. Справді. Може таке бути?

Слідчий кивнув:

– Буває й не таке…

Жінка підхопилась:

– Спасибі… Навіть не знаю, як вам всім і дякувати. Ой! Та у мене ж печиво допікається. Я зараз. Хвилиночку. І чай заварю… зелений.

– Я, мабуть, допоможу, – сховала зворушені очі Валентина й зникла у дверях одразу ж за господинею.

Петро Васильович хвилину сидів мовчки, розгублено переводячи погляд то на Ірину, то на Анатолія. Вони сиділи, наче кам’яні, сполохані чужими спогадами, й мовчали мовчанкою двох. Врешті слідчий не втримався й ніяково підвівся:

– Пройдусь я… раптом чоловіча допомога знадобиться…

У лісових нетрях лишилися він і вона: Ірина – біля фортепіано (немов інструмент, відчуваючи втрату юної господині, довго не міг відпустити несподівану гостю), Анатолій – навпроти, спійманий на відчутті, що це вже колись було. Рідне-рідне, затерте, невід’ємне, твоє. Було з ними, просто заховалося глибоко – аж під кригою пам’яті. Так. І він зараз йде крижаною рікою на протилежний берег, провалюється під лід, й перед очима раптово виринає знайома картинка. Іра й музика.

Треба ж, коли ж він все-таки встиг забути? Здається, ще вчора міг годинами сидіти у кутку старенької квартири на четвертому поверсі й просто дивитися, як Іринка грає. Саме дивитися, оскільки звуки у такі хвилини не долітали до вух, а таємничим чином зосереджувалися у ній самій, оживали й наповнювали світлом усю, аж до кінчиків пальців. Господи, він же обожнював ті пальці! Від одного-єдиного їхнього дотику можна було збожеволіти. Часом він жартував, що в її руках стає інструментом. Іра посміхалася у відповідь й починала грати щось пристрасне і завжди справжнє. Коли ж це все було? У минулому житті чи… мізерних два роки тому?

Погляд й знову занурення, тільки цього разу глибше, власне, у точку, з якої почався відлік двох. Дивно, по спині донизу покотилося щось холодне. Піт? Чоловік здригнувся. У таку спеку той мав би бути гарячим. Тим паче, що там… у тій точці теж було Літо. Літо в кожній клітині й у місті, до якого він вперше приїхав. Молодий. Зовсім хлопчина. З Мрією – на все серце. Дивак. Він блукав чужими вуличками, вдивлявся в будинки, немов вітався із кожним, а ще… відчував, що колись місто стане своїм – як музика. Так-так, музика… Вона з’явилась нізвідки, прийшла чи спустилась згори, а потім згорнулась клубочком прямісінько в грудях. До цього Анатолій ніколи не чув нічого подібного, навіть не здогадувався про існування гармонії у звуках… і раптом – вона, дивовижна мелодія, а потім вже – дівчина-дівчинка. Тонесенька. Гілочка. Ніжна-ніжна. Він почув її, а вже потім побачив. Доля.

Схилив голову. Невже то були вони? Справді вони? Може, хтось інший? Ті двоє, котрих вже не повернути, бо… бо лише ТОЙ він і ТА вона змогли зустрітися ТАК.

Іра того доленосного дня провалила вступні екзамени (перехвилювалась й просто не змогла заграти), і вже коли поверталась до залізничного вокзалу, щоб їхати додому, раптово спинилась біля вітрини (чи, може, її спинили?), кілька хвилин стояла, а потім швидко зайшла до магазину й впевнено сіла біля інструмента. Пальці самі торкнулися клавіш. Легко так. Природно. Немов були єдиним цілим з інструментом. Торкнулись й награли не мелодію, ні, магію першої зустрічі. Бо інакше, як він упізнав би її? А вона? Як по-іншому вона змогла б зустріти кохання? Овації. Розчулені продавчині втирають непрохані сльози, а вони йдуть містом, тримаючись за руки. За ними біжить літо, вечір й уривки ще не зіграних мелодій.

Господи. Піт все біжить і біжить шкірою. Він не в силі відірвати погляду від жінки за фортепіано. А вона дивиться прямісінько в очі й тремтить. Холодно? Їм обом холодно. Власне, так і має бути під кригою спогадів.

– Іро…

Жінка зіщулилася.

– Ти колись зможеш мені пробачити?

Знову очі в очі. Так дивляться підбиті птахи, у яких викрали небо.