Розділ «У сутінках чужих таємниць»

– Ну, а далі?

Старенький зморщився, як зимове яблуко.

– А нічого. Біля самих берегів судно потрапило у шторм, я такого страхіття більше на віку жодного разу не бачив. Затонули ми, із вантажем, з командою на дно пішли блискавично. Ніхто і зойкнути не встиг, не те що «Отче наш» прочитати. З екіпажу потім тіла восьми віднайшли, решту… океан забрав… назавжди.

– Як, усі загинули?

– Усі. Ех. Хороші люди були. Океан любили. Видно, і він їх. Я тоді, синку, вже ворота небесні бачив. Небо під водою. Коли чую – іржання, а потім грива кінська поруч – довга-довга, густа, шовковиста. Ухопився за неї, а далі… отямився на березі. Потім казали, у сорочці народився, та, видно, і не в одній. Я про коня мовчав, а таки одному старому діду не втримався і зізнався. То знаєш, що сказав той старий?

– Що?

– Привида я бачив.

– Як?

– А ось так. Привида. В океані навіть широти є, кінськими звуться. Там моряки не раз привиди коней зустрічали.

– Яких коней? В океані?

– Отож. Це коли у Новий Світ з Європи завозили їх, в океані кораблі часто потрапляли у штиль, вітру не було днями, а водні припаси закінчувались, люди божеволіли, не те що коні. Рвалися тварини до води. Деякі помирали. А від баласту звільнятися було потрібно, от і викидали їх, бідолашних, у відкритий океан, і мертвих, і живих, деякі самі кидалися. Кажуть, що живі довго за кораблем плили, голови тільки з-під води стирчали, а ще іржали сумовито, як ото мій привид… Кликали, значить, а потім, потім під воду йшли, аби блукати океанськими хвилями вічно.

Анатолій приголомшено сидів мовчки і чомусь навіть дихати боявся. Перед очима, як жива, увесь час стояла картинка: білий кінь біжить нічним океаном, зоряний вітер у гриві, а в очах – туга. Туга за травами високими, землею, що під копитами, дощем срібним – за життям туга.

– Бачу, увігнав тебе, синку, у задуму. Якби хто так розповів, я б, певно, не повірив, от і ти думай, що казочку старий дід вигадав. Не йми віри.

Чоловік пірнув у очі старенького: океан, а не очі.

– То кінь отой попереджав про загибель?

– Хтозна. Це вже – як кому. А може, привидівся?

Спека пробігла травами й затихла десь біля скроні землі – чи пульсує? Анатолій підвівся.

– Дякую. Відволікли. Талант у вас, Степане Олексійовичу.

Дідусь вдячно сховав посмішку за сиві вуса.

– Еге ж, еге ж. Це ще хто кого розрадив, синку, хто кого…