Розділ «Присмак зеленого чаю»

Позаду щось глухо пірнуло в траву. Анатолій обернувся й побачив бліде-бліде жіноче обличчя, довкола якого спека вила гнізда і мовчала. А що? Вона тут ні до чого – вибачайте. З двох боків одночасно бігли патрульні. Хтось кричав:

– Терміново «швидку»!

Хтось виловлював втоплене сонце.

Коли ж сивовусий дідусь таки дошкутильгав до клятого озера, спочатку хотів був вилаятись, але вже за мить шоковано закліпав очима. Біля води стояли дві матері, дві долі, дві біди, тільки туга у них була ОДНА – свіжа-свіжа, як земля на дитячих могилах.

Через кілька хвилин Валентина прийшла до тями, і перше, що побачила, – воскресле у небі сонце. Анатолій палив цигарки й натхненно витоптував у траві щось невидиме, а хтось зовсім поруч плакав.

– Іра…

– Тихше-тихше. З нею все гаразд.

Степан Олексійович розсудливо кивав головою:

– Це ж треба! Зустрілись. Неначе вищі сили привели їх сюди. Уперше бачили одна одну – й упізнали. Відчули чи що? Упізнати ж не могли. Бач, як плачуть. Нічого-нічого, після стане легше. То нехай плачуть.

Лікар розгублено постукував по циферблату годинника, а потім укотре протирав окуляри, немов завжди вірні діоптрії раптом зрадили, викрививши реальність настільки, що вона перестала бути такою. Навпроти, у кріслі, сиділа жінка – виплакана, вистраждана, однак цілком свідома.

– Ірино Петрівно, ви упевнені, що контролюєте свій стан? Подібне рідко трапляється, та ще й так раптово. Розумієте, зустріч із мамою тієї… іншої дівчинки… спровокувала надто різке покращення, легко не розрахувати… свої сили…

Жінка спокійно дивилась у ретельно протерті скельця і кивала:

– Зі мною все буде добре, лікарю. Дозволите повернутись додому?

– Але… Але навіщо такий поспіх? Пані Ірино, затримайтесь у нас на день-два, благаю. Це ж у ваших інтересах.

Довгі музичні пальці сплелися у вузол так міцно – не розчепити, хіба самі послаблять натиск.

– Я дуже хочу додому. Мені потрібно… стільки всього зробити. Я ж досі ще не попрощалась з дочкою… Розумієте? Мене не залишать саму, не хвилюйтесь.

Чоловік зітхнув і поспіхом махнув рукою, немов боявся, що вже у наступну хвилину здоровий глузд візьме гору. За дверима полегшено сплеснула у долоні Валя і розчулено кинулась обійматися.

– Я ж казала, казала, що вона повернеться!

Володимир Іванович схвильовано тупцював на ґанку, проводжаючи поглядом автомобіль зі зціленою пацієнткою, потім швидко повернувся до кабінету і зробив запис у своїх паперах: «Сьогодні життя перемогло – вкотре, однак без моєї допомоги. Дивно. Виявляється, що вся моя багаторічна робота, практика, дослідження – не менше і не більше, аніж спроба знайти, скажімо, тверду опору посеред океану. Так-так. І коли здається, що вже майже усе відкрито і пояснено, з-під товщі води раптово виринає питання: а опора та, власне, має також на чомусь триматися?»

Анатолій вів машину з химерним відчуттям, що везе мерця, котрий повернувся з того світу, хоча… якщо і не з того, то точно іншого. Йому весь час хотілося озирнутись, аби впевнитися, що це не мара, не вибрик уяви. Позаду, схилившись до вікна, сиділа Іра. Так-так, це вона. Бліда шкіра й погляд в нікуди, може, навіть углиб погляд, проте інший, живий чи що. Іра майже не говорила, за всю поїздку лише одне слово «додому», однак він спиною відчував, що то – колишня Іринка, з пригоршнями мрій, страхів і… музикою на кінчиках пальців. Зараз її рука ніжно стискала долоню сестри, і обом від того простого жесту робилося легше. Власне, легше стало усім, йому так точно – неначе невидимий тягар в одну мить став невагомим. Не вистачало ще, аби до рахунку невідомого убивці додали і матір дівчинки. Бо хіба ото було життям? Чоловік здригнувся й полегшено видихнув. Ірину вони таки відвоювали. Головне, аби та не повернулась назад до… темряви.