Розділ «Присмак зеленого чаю»

– Мені було добре там.

У салоні запала тиша, по шкірі поповзли зграї крижаних мурах. Валя глибоко вдихнула й стурбовано стисла долоню сестри:

– Де?…

Було чути, як часто-часто калатає серце.

– Іро, ти про що?

Жінка тихо видихнула:

– Там… де я була… Це все одно, що вимкнути електричну лампочку, щоправда, при цьому зникає не світло, а решта світу. Просто. Клац – і його нема. Людей нема. Нікого. Лишень ти і минуле, в якому твоя дитина дихає, а вранці просить на сніданок яйце у формі сонця.

Анатолій відчув, як холод повільно заповзає до серця й тисне.

– Але ж… то не життя.

Жінка всміхнулась:

– Чому? Бо решта світу переконана у цьому?

Автомобіль зупинився біля знайомого під’їзду, скрипнули дверцята. Валя повільно вивела сестру, притримуючи під руки, й повела до під’їзду. Ірина дивилась на будинок широко розплющеними очима й навіть не кліпала. На неї чекала та сама кістлява гостя. Жінка спинилась, глибоко вдихнула й раптово озирнулась. Очі в очі. Анатолій здригнувся. Це, мабуть, вперше за весь час їхнього розлучення вони дивились одне на одного.

– Толю, ти… вибач мені за ті слова там, біля озера. Ти не винен. Ніхто ні в чому не винен.

Він здригнувся. Так не буває. Винні є. Винні мають бути, інакше, інакше світ – безглуздий. Де у ньому справедливість? Ні-ні. Він знайде винних, обов’язково знайде, тим паче, що один уже відомий. І від цього знання хочеться вити.

– Я мав піти з Оксанкою до дельфінарію. Вона так довго мріяла про побачення з дельфінами, от я і пообіцяв. Тим паче, не потрібно було нікуди їхати, дельфіни самі до нас завітали, – чоловік понуро опустив голову і стишив голос, – так Оксанка говорила, ще й сміялася. А на роботі об’єкт серйозний намалювався, потрібно було з паперами активно попрацювати, потім… потім дельфіни поїхали. Та й кого мені тепер вести до них на побачення?

Ірина легенько торкнулась його руки, неначе павутинкою невидимою провела. В очах стояв смуток – чистий-чистий.

– А я того дня відпустила дівчаток самих, і навіть батьків Віки не попередила. Стільки справ було, учнів, і так хотілося встигнути зібрати потрібну суму до Оксанчиного дня народження.

– Але ж Оксанка була такою самостійною, завжди, з самого народження. Серйозна і розсудлива дівчинка. Я б також відпустив. А що ти хотіла їй подарувати?

Жінка посміхнулась:

– Конструктор. Величезний, здається, три чи чотири моделі справжнісіньких парусників. Останнім часом вона марила кораблями.