Розділ «Частина четверта Хмара»

– Довго кипіло, – завважив Зубов. – І хто сказав, комісаре, що нам не подобається партизанити? Поводити себе треба інакше, раз уже всі однаково замазані. Хочеш пораду, дружню?

Зараз Дмитро Зубов звертався до Пахомова тоном старого мудрого товариша, котрий бажає лише добра.

Комісар застібнув верхнього ґудзика на кітелі. Поправив портупею. Він готовий до зміни правил.

– Слухаю вас… товаришу.

– На героїчну загибель командира від ворожої кулі треба відповісти потужною операцією. Жариков же бандерівський агент, правда? А бандерівці давно знюхалися з німцями. Значить, він німецький агент. Треба знайти село, щоб не дуже далеко й під бандерівським контролем. Виступити туди, завдати удару у відповідь. Що скажете?

– Думаю… гм… Так, товаришу Зубов, рішення правильне. Спершу потрібно поховати командира, не лишати ж тіло тут… З почестями… І взагалі, якось оформити все, документально…

– Накази й рапорти писати – ваш клопіт, товаришу комісар. Ми воювати будемо.

Князь і Савка кивнули. Не змовляючись – дружно.

Відбувалося те, чому Ванда не могла знайти пояснення. Тому не розуміла.

Може, не так добре знала російську, аби розібратися в почутому. Хоч коли на партизанській базі раптово почався гармидер, найбільше чула матюків, і ці слова знала прекрасно. Та, за звичкою, набутою за кілька років нелегальної роботи, склала докупи все незрозуміле, свідком чого стала за останню добу. Перемішала в голові, спробувала розкласти по поличках.

І вийшов досить тривожний, небезпечний особисто для неї висновок.

До бази «Суворова» дісталися майже за планом Колі. Похибка незначна, бо він розраховував бути там по обіді, а вийшло ближче до вечора. Зі Здолбунова вибралися на диво легко, видно, справді Jezus Chrystus беріг її, ревну католичку, того дня. Після раптового й гучного провалу, причому навіть не власної, а запланованої росіянами операції, Ванда вирішила не шукати як раціональних, так і не раціональних пояснень такому щастю. Зосередилася на способах повернутися до своїх, а для цього треба щонайменше дістатися до рації. Сама вона знала радійну справу погано, тож покладалася на допомогу радянських партизанів.

Звісно, доводилося йти на те, щоб називати чужому радистові частоти для зв’язку із районним відділом польської партизанської армії й позивні. Проте інших варіантів дати про себе знати Ванда не бачила. До того ж позивний однаково доведеться змінювати, а частоти така річ, яку так чи інакше можуть і напевне тримають під контролем як союзники, так і вороги. Нарешті, не доповісти про свій провал й місце свого нинішнього знаходження Ванда не могла й не мала права.

Коля відразу звернув з основної траси, а тоді передав пасажирці карту, і кілька годин Ванда була його штурманом, вираховуючи місця, куди краще завертати подалі від небажаних зустрічей на дорогах. Тому рухалися не так скоро, як хотілося, і нарешті заїхали глибше в Чорний ліс, де вони кинули «хорьх», старанно замаскувавши в кущах. Трохи подумавши, Коля лишив ключі в машині, приховавши під килимок. Пояснив: тут чужі не ходять. Хтозна, який наказ він отримає від свого начальства, доповівши про загибель майора Єрмолова. Імовірно, надалі авто буде його обтяжувати. Зате в разі чого є координати, за якими та чи інша група може знайти німецьку машину й використати транспорт, як вважатиме за потрібне. Отут ключі й знадобляться. Тим же, хто машину не водить, випадкова знахідка в Чорному лісі користі не принесе, навіть якщо вдасться відшукати ключі.

Партизанський секрет зустрів утікачів трохи більше, ніж за годину. Обоє були в німецькій формі, і розвідники попервах не церемонилися. Та Коля, на щастя, знав особливий пароль, котрим користалися в групі Єрмолова для зв’язку з загоном «Суворов». Тож минула ще година, й вони дісталися бази – і тут почалося щось дивне.

Принаймні так виснувала Ванда.

Насамперед командир, якого кілька разів побіжно згадував у розмовах Єрмолов, іменуючи «товариш Манок», звелів посадити її під арешт. Ванда обурилася, та Коля заспокоїв – нічого страшного, такий порядок, вона ж працює на іншу армію, хай і союзну Червоній. Справді, довго у вогкому напівтемному бліндажі її не тримали. Випустили, хоч «вальтер» не повернули, повели до командира на розмову.

Там уже сиділи Коля й ще один офіцер, з вигляду не дуже тверезий, якого називали комісаром. Ванда, знаючи українську краще, ніж російську, вирішила говорити нею, уважаючи – зрозуміють. Та чи Манок погано розбирав, чи її мова лишала бажати кращого, словом, командир попросив усе ж перейти на російську. Слухав, кивав, нічого не питав, а під кінець заявив: поки товариш Мостовська лишиться тут, у загоні. Їй виділять місце для спання поряд з іншими жінками, котрі служать у господарському відділі. Про зв’язок зі своїм керівництвом не йшлося. Командир пропускав це повз вуха, потім узагалі вигнав Ванду під приводом того, що після важкого дня їй треба відпочити.

Її провели до жінок, там нагодували, але з розмовами не чіплялися. Навпаки, намагалися триматися подалі від гості в німецькій формі, нехай розтріпаній, із відірваними ґудзиками на жакеті. Ванді так само не було про що говорити з незнайомими людьми, до того ж справді відчула шалену втому й вклалася спати, лиш остаточно стемніло. Прокинувшись ранком, відчула себе відпочилою, повною сил та готовою до подальших дій. Найперше вирішила будь-що добитися можливості вийти на зв’язок зі своїми, тим більше що поруч облаштувалася радистка, зовсім молоденька, але, схоже, досвідчена. Рація була постійно при ній, тож питання при бажанні вирішувалося дуже швидко.

Проте вранішня розмова з Колею не втішила Ванду. Навпаки, вона відчула загрозу для себе, хоч поки не знала, у чому вона проявляється і як її окреслити.