Розділ «Частина третя Ванда»

– От ніяк ти не вгамуєшся. Служба така, розумію, – Маневич стукнув своїм кухлем об комісарський. – Чув, боєць? Іди, гукни наступного. Друга свого, Князєв він чи як там…

5

Здолбунів, генеральний округ Волинь-Поділля

Чуйка підказувала – операцію треба згортати, навіть не починаючи.

Коломієць не мав військового досвіду. Тим більше, не встиг опанувати диверсійну роботу у ворожому тилу, до того ж у міських умовах. Русявий підпільник із вигляду років під сорок на псевдо Богдан, який допомагав їм із Гармашем, виглядав значно вправнішим. Але якщо він та Гармаш ставили на успіх запланованої Хмарою акції, внутрішній голос підказував Максимові: варто відкласти, бо можна спалитися.

Хоча ще вчора жодних сумнівів не було. Богдан усе підготував. Підпільники детально вивчили щоденні маршрути Юркевича та Мостовської, доповіли, де й коли краще перестріти кожну ціль. Вивчивши розклад, Гармаш як старший у їхній із Коломійцем парі вирішив: польську дівку ліпше або зовсім не чіпати, або лишити на потім. Хоч росіянин та полячка нібито працюють разом, проте розвідка довела: насправді спільного між ними нема нічого, одне одного не тримаються. Що означало – полювати на кожного з них слід окремо, а це забирає час та, головне, подвоює ризик. Через те вони зосередилися на Юркевичі.

Сказати відверто, Максима це значно більше влаштовувало.

Уже підготували основний та запасний плани його ліквідації. Також продумали й не раз проговорили можливі шляхи відступу й безпечного виходу з міста. Самогубців та фанатиків серед повстанців Коломієць не бачив, мимоволі згадавши власний план убивства Матвія Романенка – він теж збирався застрелити ворога та вийти потім із тієї історії настільки сухим, наскільки взагалі це було можливо. Слухаючи нових товаришів, навіть іноді вставляючи свої п’ять копійок у їхні стратегічні й тактичні пропозиції, Максим зовсім несподівано поставив себе на їхнє місце, але не тут, у Здолбунові, а тоді, у Миргороді. Та зробив висновок, який прийняв не відразу.

А саме: готуючи помсту начальнику миргородської міліції, він сам діяв так, ніби опинився у ворожому тилу. Почавши там власну, ні від кого не залежну й ні з ким не домовлену партизанську війну.

Спершу прогнав думку від себе. Та коли переспав із нею, на ранок ще сильніше впевнився у власній правоті. Застрелений ним Романенко не був єдиним і неповторним. Хмара мав рацію – таких у його краю десятки, як не сотні чи навіть тисячі. Вони вороги, бо ставляться до людей вороже, налаштовуючи тим самим не лише проти себе, а й проти влади, яку представляють. Коломійцеві поки не хотілося остаточно прощатися з вірою в те, що Москва як радянська столиця й Кремль, головний центр прийняття всіх рішень, нічого не знають про ворогів на місцях: у республіках, містах, містечках, селах. Але вже майже не лишилося святої впевненості, що в товариша Сталіна просто не доходять руки до кожного такого романенка.

Останній тиждень узагалі виявився в Максимовому житті чи не найважливішим. Раптом радикально змінився погляд на речі, звичаї, події та факти, про які ще перед посадкою в літак він мав стійке уявлення. Коломієць ще не був готовий остаточно перекреслити минуле. Так само не визначився з власним теперішнім і майбутнім. Проте якісь грядущі зміни вже відчувалися, і нині Максим перебував у стані хисткої рівноваги. Яка полягала в тому, що він не остаточно довірився новим товаришам повстанцям, а ті, своєю чергою, не до кінця довіряли йому.

Через те, коли ранок того дня, на який призначили акцію, приніс несподівані й тривожні новини, Коломієць зрозумів: ризикує рівновагу порушити раз і назавжди та не на свою користь.

З’явившись на конспіративній квартирі, Богдан видав – уночі недалеко від станції поляки, імовірно – прямо пов’язані з Армією крайовою, застрелили німецького офіцера, важливого гестапівця. Скільки було нападників, хто втік, а скількох зловили, український підпільник не міг поки сказати точно. Гармаш відразу сказав – то не важливо, і Максим погодився з ним. Справді, акції польського руху опору їхньої операції жодним чином не стосуються. З поляками вони не перетинаються. А отже, українське підпілля вони зачеплять, коли німці почнуть шерстити Здолбунів, черговий раз влаштовуючи облави та хапаючи всіх без розбору.

Аж раптом усе перевернулося з ніг на голову.

Саме активність гестапо та СС поставила під сумнів не лише успіх, а й сам смисл підготованої заздалегідь ліквідації Станіслава Юркевича. Посилений режим безпеки реалізації не сприяв. Навпаки: нове вбивство тільки ускладнить відхід. Доведеться зачаїтися, аби перечекати хоча б добу. Та не було гарантій, що за добу німці заспокояться. Тож шанс хай не провалити акцію, але провалитися самим стрімко зріс.

Так міркував Коломієць. Не треба жодного досвіду, працювала лише логіка колишнього міліціонера. Зараз Максим поставив себе на місце злочинців, з якими мав справу до війни. Працюючи в міліції та полюючи на кримінальників, діяв би подібно до гестапо. І взагалі, до чого тут гестапо – коли поліція чи міліція когось ловить, однаково діє хоч у воєнний, хоч у мирний час. Війна лише дає додаткові ресурси, адже можна задіяти військових.

Тобто найбільш розумним за даних обставин справді було все скасувати.

Лиш ініціатива мала б іти не від Коломійця, учорашнього радянського диверсанта, а від Гармаша. Пропозиція ж згорнути все – якщо висуне її Максим – швидше за все зробить його в очах повстанців зрадником. Чи в кращому випадку боягузом, однаково поставивши на його перевірці жирний хрест.

Тому не втручався, коли Гармаш із Богданом узгоджували подальші дії. А ті, як він зрозумів, були налаштовані, попри все, довести справу до кінця.

– Чого сидиш мовчки? – поцікавився Гармаш. – Іди сюди, гляди.