Розділ «Частина третя Ванда»

– Ох, замучив ти, Пахомичу, – зітхнув Маневич, ураз рявкнув на всю силу легенів: – Кру-угом! Раз-два!

Зубов підкорився. Застиг, тримаючи руки по швах.

Маневич з кректанням вибрався з-за столу. Поправив портупею, підійшов до Зуба. Зблизька обоє виявилися однаковими на зріст, лиш Зуб був ширшим у плечах, а командир – мав невеличке, та все одно помітне черевце.

– Ніхто в мене під арешт не піде, – мовив Маневич, не повертаючись. – Скільки знаю тебе, товаришу Пахомов, скільки ми з тобою тягнемо партизанське ярмо разом, весь час тобі пече посадити когось під арешт. А я тобі всякий раз кажу: тебе послухать, так половину бійців треба пересаджать. За те саме, за що ось Зубова. Ти ж знаєш, у мене свої методи виховання. І своя профілактика дисциплінарних порушень.

Партизанський командир зробив крок назад.

Зуб не встиг приготуватися – короткий різкий замах, сильний, відпрацьований удар у сонячне сплетіння.

Забракло повітря. В очах потемніло, забігали веселкові цятки. Зубов утримався на ногах, машинально хотів закрити руками місце удару. Та почув із темряви:

– Струнко! Рівно стояти, я сказав!

Зціпивши зуби, він витягнувся. Нового випаду вже чекав, тільки тепер Маневич бив не в живіт – лупив у щелепу, кроячи нижню губу та змушуючи жертву поточитися. З ніг збив третій удар, не сильний, та достатній, аби нарешті звалити.

– Устати! – гаркнув Маневич.

Сплюнувши кров, Зубов підвівся. Бліндаж уже не стрибав перед очима. Командир знову виглядав задоволеним, навіть миролюбним.

– Не плюйся тут мені, – зауважив зовсім по-батьківськи, підійшов до столу, хлюпнув самогону в кухоль, простягнув Зубу. – Запий. У мене тут розмова коротка. Тет на тет, як кажуть французи. Інакше накатає комісар на тебе скаргу, куди треба. Та й на мене заодно.

– Що ви таке кажете…

– Знаю що! – обірвав командир Пахомова. – Ти провів свою бесіду, я свою. Обоє ми належні функції виконали. Ще раз: тобі все ясно, боєць Зубов?

– Так точно.

Зубу справді все стало ясно.

Випив, видихнув, кухоль повернув, закушувати відмовився.

Вузлик зав’язав. Пробачати того, що сталося зараз, не збирався.

– Вільний, – сказав Маневич, наливаючи тим часом собі й комісару. – Як, Пахомичу, хай наступного порушника зве чи обійдемося?

– Треба працювати з кожним, – мовив Пахомов із п’яною впертістю.