Розділ «Частина друга Свої»

Намагаючись не пересуватися вулицями, четверо пробиралися городами, спритно долаючи невисокі тини й перетинаючи чужі обійстя. Хмара рухався попереду, за ним тримався Коломієць, двоє інших одночасно прикривали тил і пильнували, аби Максим не наважився на відчайдушний учинок, здатний погубити всю групу. Проте сам Коломієць поки не збирався провокувати, бо жодного рішення не прийшло взагалі. З голови ніби разом вимело всі думки, зараз він діяв автоматично, лише приймав належним чином ситуацію та своє становище в ній.

Постріли тим часом не вгавали. До криків переляку й розпачу домішалися грубі, пересипані матом вигуки нападників. Хто чого від кого вимагав, Коломієць не міг розібрати, суміш звуків злилася в єдине ціле. Та враз стрілянина вщухла так само зненацька, як почалася. Хмара в цей момент здолав чергову перешкоду, перелізши через тин. Ступив кілька кроків, перетинаючи невеличкий садок. Інші вже сунули за командиром, і тут з протилежного боку, з вулиці у двір, ввалився гурт партизанів – свою появу супроводили криками й кількома пострілами в повітря.

А тоді коротко плюнув автомат, брязнуло скло: стріляли по вікнах.

– Виходьте сюди, суки! Поховалися, вашу мать!

Максим зненацька побачив для себе шанс, якого більше не буде. Гармаш, забувши, що має його контролювати, пригнувся, зробив крок уперед і вправо, переміщаючись до стовбура. Поправив при цьому кашкета, глибше насадивши його собі на голову, перехопив свій автомат, лаштуючи зброю до бою. Так само, майже синхронно з товаришем учинив Клен, тільки кількома стрибками перескочивши до іншого стовбура, на протилежному боці, аби розширити периметр оборони й сектор обстрілу.

Якщо зараз рвонути вперед, зайцем, туди, до своїх…

Коломієць зігнув ноги в колінах.

Як за спиною опинився Хмара – не почув і не побачив. Ствол сильно стукнув у потилицю, боляче забивши, подряпавши шкіру на черепі.

– Не думай, – просичав хорунжий і вже потім тихим свистом привернув до себе увагу товаришів, показуючи, куди треба переміститися.

Велика копиця свіжого сіна, зібрана під дашком, покладеним на чотири міцних жердини. Якщо забігти туди, можна лишатися непоміченими, водночас бачачи, що відбувається у дворі.

З того боку партизани з гуркотом ломилися у двері.

Кивнувши, корячись наказу старшого, Клен, котрому до сінника було ближче, тінню майнув під прикриття. Щойно вмостився, зайнявши позицію й приготувавшись прикрити побратимів, туди метнувся Гармаш, залігши з протилежного боку.

– Пішов, – звелів Хмара.

Максим відчув – ноги не слухаються. Але так тривало недовго. Варто було зробити невеличке зусилля, і самі понесли. Коломійцеві зараз так само не хотілося, аби їх викрили й побачили. Раптом стало ясно: почнеться війна – опиниться між двох вогнів, і піди розбери, чия куля дістане раніше. Улаштувався біля Гармаша, поруч віддихався хорунжий.

– Чого вам треба, хлопці?! Нема в нас нічого, нема!

Голос лунав із двору, належав старому чоловікові, і навіть зі свого сховку Коломієць чув, як він тремтить. Чи то від переляку, чи від обурення й люті. А може, хтозна, змішалися всі почуття.

Обережно подавшись уперед, Максим виткнувся з-за копиці. Тут же відчув, як знову вперся ствол, тепер не в голову – у бік, куди міг дотягнутися Хмара. Зовсім недоречно подумалося: у хорунжого можуть здати нерви, бо не такий залізний, яким намагається виглядати у своїх очах і на людях. Без жодного приводу з боку Коломійця натисне на гачок – і все, приїхали. Навіть закортіло відсунути автомат рукою, уже сіпнувся – але враз завмер, прикипівши поглядом до драми, що розгорталася саме зараз при холодному світлі місяця.

Високий кремезний партизан у солдатській гімнастерці, перетягнутий навхрест патронташем, волочив із ґанку за карк спідньої сорочки немолодого селянина, босого, у самих білих підштанцях. Старий не опирався, лиш махав руками, наче поранений птах. За ним із криком уже вибігала розпатлана молодша жінка, донька, невістка чи інша родичка, котра жила разом. На ній була лише сорочка, поверх якої жінка накинула велику квітчасту хустку. Побачивши її, інший партизан, у картузі козирком назад, піджаці з ватяними плечима та світлій сорочці навипуск, схопив за край, смикнув.

Жінка намагалася втримати хустку на плечах, та нападник виявився сильнішим – штовхнув її до стіни спершу автоматним дулом, потім, коли не подіяло, – ногою, луплячи не носаком кирзака, а всією підошвою. Нещасна відлетіла, ударилася спиною об стіну, з криком упала, зсунувшись донизу. Партизан же, нарешті заволодівши трофеєм, не придумав, куди подіти хустку, тож просто обв’язав нею себе під піджаком.

Поки займався цим, ще двоє вломилися в хату. Жінка, прудко підвівшись, кинулася за ними, та партизан із хусткою спритно спіймав її за коси, рвонув, намотуючи їх на руку, потягнув: