Розділ «Частина друга Свої»

Пояснив усе просто. Завдання подібних відділів – виявляти радянські партизанські загони й диверсійні групи. Аби потім послідовно та щільно блокувати їх, витісняючи з тутешніх лісів або, по можливості, навіть знищуючи. Коли ж ішлося про диверсантів на кшталт групи Єрмолова, про жодне витіснення не йшлося, тут війна велася на смерть. Отже, мати будь-яку ниточку, яка б тягнулася до червоних команд, уважалося не зайвим. А Яків Сердюк зі своїми симпатіями до справді народної радянської влади саме такою ниточкою був.

Потай Іван завжди хотів, щоб Яків ніяк себе не проявив. І його не використав провід ОУН, аби за зраду судити й показово покарати. Сердюк, тепер булавний [30] УПА. Клен свято вірив у те, що українська армія скористається неспокоєм у всіх ворожих таборах і щонайменше до літа наступного року вже господарюватиме на території вільної України, за яку воює. Вона змусить із собою рахуватися, совітів звідси виженуть, німців із поляками – так само, тож найменший нерозумний брат не встигне сильно замаститися об радянських партизанів. Що дасть йому шанс отримати амністію – звісно, якщо колись Якова судитимуть.

Проте зараз Хмара переконав Клена, аби той дозволив використати брата приватним порядком, нікого не ставлячи до відома й не питаючи дозволу. За наслідки, якщо вони будуть, хорунжий готовий був відповідати сам.

Тим більше, що Клен й Гармаш краще за інших вояків розуміли, у якому становищі опинився їхній командир. Точніше, куди його загнав, сам того напевне не розуміючи, полонений радянський диверсант, який виявився українцем із Полтавщини й ніби не був схожим на явного ворога.

Адже це Коломієць виявив зрадника в їхньому відділі. Виглядає, Хмара мусив йому віддячити. Коли війна, нема нічого кращого за подароване життя. Та серед повстанців Максим лишатися явно не збирався. Тож показати йому шлях до партизанів виглядало ризикованим винятком, але з огляду на обставини – єдино правильним шляхом.

Тому для страхування Коломійцеві зав’язали очі та якийсь час вели. Потім пов’язку зняли, і Максим чесно признався – засоби безпеки зрозумілі, але даремні, бо не запам’ятав дороги до бази загону Хмари, тож не знав, як і куди звідти треба йти. У нього забрали пістолет, карту, компас, навіть годинник, після чого Максим спробував пожартувати: добре, мовляв, хоч штани й чоботи лишили, інакше зовсім почувався б голим. Його не зрозуміли, він знизав плечима й прийняв усе, як належне.

Після того чоловіки розділилися. Гармаш із Кленом пішли вперед, рухаючись в авангарді й перевіряючи дорогу. Хмара з Коломійцем ішли за ними, тримаючись за сотню метрів позаду. До Залісся – близько трьох годин пішого ходу, і спершу простували мовчки. Потім Хмара заговорив, неголосно, але рівно:

– Може, ти передумав?

– Знову вербуєш? Із якого переляку, пане хорунжий?

– Тобто? Ти про що?

– З якого лиха, кажу, мені записуватися у вашу армію?

– Ти бачив нас. Їв з нами, біля багаття сидів. Чув, про що говоримо, навіть теж говорив. Розказав, що у вас там, у тій Україні, з більшовиками так само не рай.

– Припустімо, аж такого я не говорив. Ось не пересмикуй, Хмаро, не треба.

– Але ж погодився, що жити страшно, бо за криве слово проти Сталіна чи когось такого відразу в табір пакують, родину в Сибір женуть, усе майно забирають. Є таке?

– З язиком треба дружити, тоді не буде, – огризнувся Максим. – І взагалі, тут у вас, коли керували поляки, хіба не так було?

– Отож, – легко згодився Хмара. – Людям не вільно говорити на своїй землі так, як хочуть, і те, що думають. Се погано, земляче, дуже зле. Тільки ви там, по той бік Збруча, з більшовиками, котрі вас мордували, не боролися. У нас же чоловіки брали зброю до рук і в підпілля йшли. Війна показала – спільного ворога маємо, хіба ні?

– Знову ти за рибу гроші, Хмаро! Говориш складно, що є, те є. Але політінформацій з мене досить. Хоч твоїх, хоч чиїхось інших.

– Ти в таборі сидів, і тебе судив радянський суд. У чому ти винен?

– Знаєш же, для чого знов цю шарманку заводити!

– Скажи ще раз.