Розділ «Частина друга Свої»

– Яків мій усе знає. Скурвився зовсім. Усяке в житті стається. Не думав, друже Хмаро, що в моєму…

– Значить, до Якова ви зайшли?

– Завітали, – кивнув Гармаш. – Постукали. Відчинив запросто, навіть не питав хто. Напевне, мав інформацію про нинішній напад.

– Щось сказав?

– Признався. Був би я сам – навряд би щось вдалося. А брата побачив, перепудився, штани намочив, валявся в ногах, коби не вбивали. Клен пообіцяв, той усе вивалив.

– Хто це був?

– Загін Маневича, – сказав Клен. – Де база, Яків не знає, і я йому повірив. Хто йому скаже. Реквізиція чи щось таке. Я так розумію, акція залякування. З тих, що совіти кругом по наших селах влаштовують.

Хмара глянув на Максима.

– Ти, виконавши своє завдання, до Маневича іти мав?

Той кивнув.

– Значить, знаєш, де вони стоять?

– Ні, – зітхнув Коломієць. – На карті координати не вказані. Мені дали назви населених пунктів, де в Маневича опорні точки й зв’язкові. Мусили виходити таким способом.

– Залісся серед них було?

Знову ствердний кивок.

– Називали прізвище Якова Сердюка. Тепер уже можна сказати.

– Раніше, значить, говорити не хотів, – Хмара відкинув неслухняне пасмо. – Не виню. На твоєму місці… А, чого там говорити, сам же своїх побачив. То як, друже Клен, брата пожалів? Обіцяв же.

– Збрехав, – говорячи так, Клен дивився в бік, на схід сонця. – Мій гріх, друже Хмаро. Не зміг я. Жінку з дитиною тільки залишив. А Якова…

– Я все владнав, – утрутився Гармаш. – По заслузі, друже Хмаро.

– Бог тебе простить, друже Клен, – хорунжий поправив автомат на плечі. – Ходімо назад, іти чимало. Потім вирішимо, з кого й коли за все горе спитати. Вирішимо, друже Максим?

Коломієць укотре відмовчався.