Розділ «Частина друга Свої»

Ще за якийсь час хорунжий раптом вкляк на місці, принишк. Миттю скинув із плеча трофейний ППШ – Максим уперто не бажав знати, звідки в бандерівця радянський автомат, – різко підняв руку в попереджувальному жесті. Зупинився й Коломієць, спершу нічого не почувши, та незабаром вухо вловило звуки попереду: хтось швидко рухався до них. Ще за кілька хвилин із лісової темряви вигулькнув засапаний Гармаш.

Перевів подих.

Лиш тоді випалив:

– Партизани. Совіцькі.

– Де?

– Не в самому селі. Біля околиці. Ми ледь не напоролися, добре, Клен вчасно внюхав. Там лишився, пильнує.

Хмара повернувся до Максима. Автоматного дула не опускав, стало незатишно.

– Ну, ось тобі й твої, – мовив хорунжий. – Довго не шукали, усе само пішло.

– Ми пустимо його просто так, друже Хмаро?

Тепер на Коломійця в місячному сяйві дивилися вже два стволи.

– З нами піде, – сказав командир, і до полоненого: – Гляди, чоловіче. Зайвий крок, рух, слово, викажеш нас – першим здохнеш.

Виявилося, село було вже зовсім поруч, менше кілометра.

Цю відстань подолали швидко, одним ривком. Повстанці рухалися безшумно, темними тінями. Максим намагався потрапити з ними у такт, теж пересувався так тихо, як міг, і все одно його супутники час від часу озиралися на нього й шикали – дуже чутно ступає. Звісно, проти них Коломієць відчував себе лише трошки зграбнішим за слона в крамничці посуду.

Безпомильно відшукавши в темряві місце засідки, Гармаш легенько штовхнув Максима в спину, пропускаючи поперед себе. Той ще нічого не зрозумів до пуття, як із лівого боку вигулькнув Клен, а ззаду, у спину, між лопатками вперся ствол.

– Тихо будь, – прошепотів Гармаш, торкнувшись губами його вуха.

– Скільки їх? – спитав Хмара вже в Клена.

– Чота, не менше, – відповів той, кинув Коломійцеві. – Взвод по-вашому. Ще стоять, радяться. Про всяк випадок, друже Хмаро, ми в разі чого не впораємося. Хто знає, раптом їх тут більше. Село ж могли оточити, з різних боків зайти. Поки ви ходили, я підліз, послухав трохи.

– Про що говорять?

– Операція в них, – процідив Клен. – Хтось там свій, агент. Знають, де, що, у яких хатах брати.

– Я навіть підозрюю, хто складав списки, – буркнув Хмара. – Друже Клен, твій найменший брат зовсім скурвився.