Розділ «Віталій Волков»

Не встиг я ще зібратися з думками, як щось тяжке, незмірно велике, мов та хмара, насунулося на нас, завило, заскиглило і тут же перед нами з великим шипінням та тарахкотінням розсипалося. Коні захропіли й стали. Онисько підскочив, перехрестився, схопив батога й вдарив по конях. Санки зірвалися зі скрипом, мене стрепенуло, підкинуло і з силою жбурнуло кудись. Я відчув, що падаю на щось таке м’яке, м’яке…

Хвилин, мабуть, зо дві лежав я плазма, нічого не розуміючи, з головою, встромленою у сніг. Певно, мій мозок здеревенів на той час, бо не видавав зі себе жадної думки. Я знаходився в стані нірвани. Вивів мене з цього стану дуже дивний голос, що владно наказував;

– Встань! Піди в млин! Під собійкою лежать гроші… Віддай їх на церкву!

З великою натугою я підвівся. Перше, що впало мені в око, були контури дерев. Чотирьох дерев, з яких одне було ясніше, якби береза. Я підвів очі і… знов повалився на землю, але вже цілком непритомний.

Я міг би ще й сьогодні заприсягнути, що тоді на березі я бачив людське тіло, ніби зачеплене за шию шнурком, і що одна рука кивала, ніби приманювала мене до себе.

Прокинувся я від настирливого шарпання мене за плечі. Це був Андрій. З боку стояв Онисько і ввесь тремтів. З тяжким зусиллям посадили мене на санки і відвезли до Козлятина.

По дорозі я довідався, що Онисько з переляку погнав до Козлятина і щойно там завважив, що мене згубив. Це ще більше налякало його, бо тремтячим голосом присягався Андрієві, як то він віз самого Власа нібито до Андрія і яку штуку вчинив з ним Влас біля Очерету. І тільки запевнення Андрія, що це дійсно на мене він чекає сьогодні і що з переляку Онисько згубив по дорозі саме мене, переконало Ониська негайно вернутись разом з Андрієм і забрати мене.

Пригода в Очереті обійшлася мені порівняно дуже дешево: відморожений кінчик носа, легенький нежить і… згублений капелюх, якого вже не було часу шукати.

На третій день Різдва я вже почував себе цілком добре. Зараз же після обіду комісія у такому складі: місцевий священик о. Микола, мій приятель Андрій, Власів шваґер Петро, який ще жив під ту пору, хоч і був дуже старий, і я – вирушили на Петрових санках до Очерету.

В Очереті царювала повна тиша. Оглянули дім. Зайшли також до таємничої комірчини Власа. Там були господарями тільки порох та павутиння. Я шукав за знахорською книжкою, але, крім посортованого зілля, засушених ягід і грибків та кількох флящин із поцвілою ріжнобарвною рідиною, нічого не знайшов. На всьому вже час поклав свою печать.

Ми пішли до млина. Така сама запущеність, як і в хаті. На горищі, на полудневій стороні за четвертою кроквою від сходу під собійкою видніла полова. Вона була збита в тверду купу й покрита мохом та цвіллю. Коли я простягнув руку до цієї купи – з-під собійки вилетіла перелякана сова і сіла під дахом на бантині. Полова була трохи тепла. Я розгорнув її і намацав якусь коробку. З великим зусиллям, зламавши при цьому якусь дощину, я витягнув коробку на денне світло.

Це була дерев’яна, майстерно вирізьблена касетка, яка замикалася. На диво, ключ стремів у замку. Ми відкрили касетку. Посередині лежала, тепер уже безвартісна, пачка паперових російських рублів. Вона була обв’язана жовтою шовковою стяжкою. Збоку на дні лежала маленька коробка від сірників. Там були золоті «п’ятьорки». Ми перерахували. Було 360 рублів паперовими грішми та 40 рублів золотом.

Ми переглянулися. Я подивився уважно на Петра. Петро мотнув потакуючи головою, і я передав касетку з грішми священикові. О. Микола перехрестився, та й каже:

– Влас і Галина переказували на церкву тільки гроші. Завдяки ж вам, – тут він звернувся до мене, – ми маємо можливість виконати їх останню волю. Нехай ця касетка залишиться для вас на спогад.

Я зиркнув на Петра.

– Авжеж, що так, – підтвердив Петро і також чомусь перехрестився.

Від такого подарунку годі було відмовлятись, і касетка перейшла на мою власність.

На цьому оглядини Очерету були закінчені.

Минуло чотири роки. Про свою пригоду в Очереті я давно забув та й часу не мав на спогади. Одного вечора, коли вернувся з праці в школі, застав у себе на столі лист. Андрій запрошував на хрестини. Хвиля споминів про Очерет та трагічну долю його власників, особливо Галини, сколихнула мою душу. В той вечір я зненавидів війну.

Чудовий запашний місяць травень, особливо на Україні, з його прекрасними квітами, ніжною зеленню та співами соловейка п’янив мене. Я з великою насолодою їхав до Андрія на хрестини. Цілу дорогу я мріяв, і на душі було так солодко-тужно…