Розділ «Віталій Волков»

– Воля ваша, – зітхнув Онисько. – Заждіть в хаті, доки я приготую санки та погодую коні.

Стара Онищиха, досить привітна жінка, запропонувала мені місце біля печі. В хаті вже було прибрано і стіл накрито чистою скатертею. Відчувалося, що робота була закінчена і старі спокійно коротали час до вечері.

– Ви десь, видно, не з наших сторін, – так почала розмову Онищиха, – коли хочете конче сьогодні їхати до Козлятина.

Я підтвердив.

– Ой, паночку, не їдьте сьогодні, бо будете блукати і страху наберетесь. Щороку в цей день, як смеркне, починає лякати біля Очерету. Почнете блудити, та ще й, крий Боже, у ставок ускочите!

– А як давно вже там лякає? – питаюсь.

– О, вже яких двадцять років! Це від того часу, як старий мельник Влас повісився, саме на Вілію. І треба ж було йому вибрати таке місце, щоб людям спокою не дати: на березі, поміж трьома соснами, там таки в своєму Очереті зараз же біля тракту! А ви мусите тудою їхати, бо іншої дороги немає.

Я насторожився. Вже не один випадок я мав у своєму житті, особливо зі страхами. Чому ж не прослідити і цей, коли трапляється така нагода? Я попросив Онищиху розказати докладніше про ці страхи в Очереті.

Як виявилося, Онищиха була здібна оповідачка, бо частенько вживала гарних зворотів з волинського лексикону, де дотеп та гумор йдуть у парі з глибокою народною мудрістю, що ще більше заохочувало до уважного слухання. Оповідала, як кажуть, до ладу і до складу.

Це була цікава і разом з тим сумна історія.

Вже досить літнім парубком заблукав Влас до Козлятина і тут попросився в найми до одного багатиря – вдівця Івана Безручка. Безручко мав сина Петра та доньку Тетяну. Працю господині виконувала далека родичка Івана – Приська. Злі люди говорили, що то була не родичка, а звичайна коханка.

Ніхто не знав, звідкіля походив Влас, а що парубок був пристійний, чесний, роботящий і зо всіма привітливий, то скоро ввійшов у ласку не тільки свого господаря, але й цілої громади, і ніхто вже не допитувався про його минуле. Влас був майстер на всі руки: і до коси, і до сокири, і до молотка, і до колеса. Все знав і все вмів.

Згодом Влас з Тетяною покохалися. Старий Іван дав свою згоду і на прохання Власа взяв для нього в оренду громадський ставок, що звався Очеретом, та допоміг йому грішми поставити водяний млин. Очерет знаходився в двох кілометрах від Козлятина поруч з державним лісом.

Від того часу зажив Влас з Тетяною в Очереті відлюдно, рідко коли показуючись на селі. Зате, починаючи від ранньої весни та кінчаючи глибокою осінню, Влас щонеділі, в супроводі Тетяни, ходив до лісу і все збирав ріжні рослини, квіти, ягоди, гриби тощо. Часом зимою здирав мох з дерев та засохлий сік-живицю. В вільні хвилини шпортався вдома біля лісової здобичі: сортував, сушив, молов, робив якісь «контракти» (очевидно, екстракти). Частину продавав до аптек. Кажуть люди, що Влас мав велику знахорську книгу, в якій були намальовані всі лісові рослини, але ніхто цієї книги не бачив.

Чотири роки Тетяна не мала дітей і щойно на п’ятий рік вродила доньку Галину, однак сама від породу вмерла. Сильно затужив Влас і все своє кохання переніс на Галину. Щоб ви тільки побачили, як ходив коло неї: і мамку наняв, щоб годувала, і бавив її, і хухав, і дмухав… Іноді мати не потрапить так пестити свою дитину, як це робив Влас.

Одного разу знайомий господар з Козлятина привіз до Власа жито змолоти. Несподівано захворів в нього кінь – поклався на землю й не міг більше піднятися. Кликнув господар Власа, щоб допоміг йому коня підвести. Обмацав Влас коня на всі боки, розпитав дещо господаря та й приніс із своєї комірчини якогось настою з зілля коневі напитись та масти живота натерти. За пів години кінь підвівся сам і вже більше не хворів. Відразу рознеслася по селі, а згодом і по цілій околиці чутка, що Влас худобу лікує. Почали приходити до Власа люди за порадою, почали приводити худобу всяку і згодом й самі почали лікуватися в нього.

Влас не відмовляв нікому. Скупчено, уважно вислухував людські жалі, пробував місця, де болить, міряв гарячку, дещо розпитував та йшов до своєї комірчини, куди нікого не впускав, і приносив звідтам відповідні ліки. Бувало, правда, рідко, що Власові ліки не помогали, однак не було випадків, щоб хтось від них помер.

А то знов було таке диво. Був один дідич, що мав у своєму фільварку багато щурів, переважно в стайні, і то так багато, що виїдали ввесь овес коням, а як котрий кінь хотів відігнатись, то кусали його за це неймовірно. І яких тільки засобів дідич не вживав – нічого не помагало. Селяни порадили звернутися до Власа. І що б ви не думали? Обійшов Влас всі щурячі місця, в деякі кори чогось понасипав, щось пошептав, звернувшись до сходу сонця, сплюнув на всі чотири сторони, тричі перехрестився та й каже: «Не журіться, ланочку, щурів більше не буде». І дійсно, через ніч всі щурі зникли мов замело. Пастухи присягалися, що бачили на власні очі, як щурі помандрували вночі з фільварку до сусіднього лісу. Навіть казали, що найбільший щур ішов попереду та показував усім дорогу, а ззаду кількох великих підштовхувало слабших, щоб скорше йшли.

А короста на конях? Від його ліків зникала на четвертий день! Він навіть сухоти лікував, якщо не були задавнені.

Ви думаєте напевно, що Влас брав гроші за своє лікування? Ні-і-і, борони Боже! Та де ж би він там за це брав! «Це Божа рослина, то й заплата належиться Богові», казав Влас і велів віддавати гроші на церкву. Грошей йому не бракувало: був такий великий завіз, що мусів ще два жорна поставити і вже молов на чотири. Це була свята людина, Царство йому Небесне! (Онищиха при цих словах встала й побожно тричі перехрестилася.)