Розділ «Мирослав Капій»

Ясна ніч вкривала гори, зоряна, літня ніч. Було тихо.

«От гезди, паночку, гезди, – сказав Ілаш, вказуючи мені прогалину між двома смерічками, звідки можна було обняти зором цілу поляну. – Тут си подивите на таке чудо й диво, йикого не бачили ше ніколи! А дивітси добре, шоб си добре закємили й не казали, шо вас старий Ілаш оциганив! Не бійтиси, паночку, ничього! Ви й не повірите в те, шо мете бачити!..»

І різкий глумливий сміх задзвенів із останніми Ілашевими словами, розсипуючись якимсь дивним гомоном довкола.

Здавалось, щось несамовите дрижало в тому сміхови й пронизувало цілого мене. А може, це лише в моїй уяві визвався цей сміх, – бо коли я повернувся в сторону Ілаша й глянув у його лице, – так здавалося воно мені таким добрячим, приязним, ласкавим…

«Не бійтеси, паночку!..» – ще раз озвався Ілаш.

Я повернувся й глянув крізь прогалину на поляну.

Та тут щось неймовірного розгорнулося поперед моїми очима. Поляна, яку я перед хвилиною оглядав і бачив оповиту серпанком блідавого місяшного світла, стала, мовби не та. Недалечко від тих смерічок, за якими я присівся на вистаючому камені, горіла ватра, а біля неї й оподалік поралися якісь люди.

Напружуючи зір, побачив я недалеко ватри розтягненого на землі оленя, з якого якісь люди здіймали шкіру. Готувалися, мабуть, спекти його в огнищу ватри. Дещо далі, саме навпрост мене, лежала розвалена ялиця, а біля неї знаходилася громадка людей в дивних строях. Спершися об ялицю, сиділа молода жінка незвичайної краси, ясноволоса в короткому жупані, накиненому на раменах, підперезана блискучим пояском, з якого звисав малий ловецький кинджал та щось, що я в першій хвилині не вмів би назвати. Була це рогатина, яку наші предки вживали на ловах та в бою. А біля неї стояв, опершися о коротке ратище, стрункий мужчина з невеличкою русявою борідкою на усміхненому лиці, одягнений в блакитний жупан та в смушевому ковпаку на голові. Говорив щось, звертаючись до тієї красуні, то знову до гуртка, що стояв біля них. Виглядав цей гурток на ловців, одягнених у давню ношу, яку колись у нас носили.

Оподалік розсідлані коні скубли траву.

Я вдивлявся хвилину напруженим зором проти себе й на мент закрив очі. Сон, чи що!.. – думалось мені. Так ні! Відкривши очі, знову побачив я палахкотячу ватру, розвалену ялицю серед поляни й ловців біля неї. А там далі, ліворуч від ялиці, горіла друга ватра.

Аж роїлося там від гуцульських киптарів, закосичених дівочих голівок, старих бадіків і розсміяних молодиць. Десь збоку грали гуцульські музики, а легіні виводили аркана довкола ватри. То знову, як музика вривала й танок спинився, а мельодія аркана, тремтючи, розливалася по поляні, з гуртка гуцулів біля ватри зривалася громадка дівчат і, побравшись за руки, хороводовим танком плесаючи, підходила до ловців біля ялиці. З їх розсміяних уст неслася пісня, якої рефрен долітав аж до мене:

«Ой, Романе, Романочку, Романе…»

Я, мов прикований до каменя, на якому сидів, вдивлявся в ту картину.

І нараз якась думка, шалена, непогамована думка впала в мій мозок. Так це ж князь Роман Великий із Галича зі своїми боярами на ловах!.. А ця ясноволоса красуня – це ж ота чужоземна княгиня з-над далекого Рейну, його дружина… Це ж той незабутній князь, пан тієї землі, якого народ так дуже любив, серед своєї гуцулії!.. Так, це він!

Його стать ціла виринала переді мною, яку бачив колись на картинах у наших музеях, яка воскресала в моїй уяві, коли прочитував полинялі листки нашого літопису!

Так, це він!

Цей князь хоробрий, що думкою своєю у віки грядущі залітав і мечем своїм виковував долю свому народові. Це той князь, що широку землю нашу, враждою домашньою розбиту, скував і згорнув в одно, що послуху вчив своїй владі, що перший народові свому кинув великий заповіт: сильними будьте, бо із заходу гряде загибіль наша!..

Це князь той, якому галицьке плем’я завдячує те, що ще досі сидить на прадідній землі й не вгнулося перед наїзником, хоч той вогнем і мечем віки цілі йде невпинним походом проти нього.

Я вдивлявся у поляну, а в моїм мозку зривалися думки, одна шаленіша за другу.

Сон це – примара, кошмар незбагненний!..