Розділ «Мирослав Капій»

Залишалося ще простежити, що діється на Бібіковському бульварі. Це завдання треба було виконати самому.

Отже, стійки зі скорострілом я вирішив відправити, нехай бічними вуличками відступають на Кадетське шосе, а потім ще з яку годину прослідити по Бібіковському бульварі та його поперечницях, а відтак десь на опівніч встигнути до Жулян, де мала бути збірка всіх, якщо доведеться щасливо видістатись звідсіля!

– Слухайте, Балагурак, – звернувся я до десятника, – заберіть хлопців та скоростріл і відступайте до Кадетського шосе. Я обійду ще Бібіковський бульвар та наздогоню вас. За мене не бійтеся, буду берегтися. А уважайте! Не йти гурмою, а держатися здебільше мурів, тепер пройти можна. А гранати напоготові. На передмістях уважайте! Поодиноко перескакувати. Хай вас Бог береже!

– Приказ, пане поручнику! Видобудемось, коби тільки перейти головні вулиці, на передмістях ніхто не чіпатиме. Це тільки тут жидівня така відважна!

– Йдіть з Богом, хлопці! – сказав я і довгу хвилину дивився услід, як вони пробігали гусаком Софійський майдан і один за одним зникали в бічній вуличці, що вела на захід.

Я залишився сам.

Ніяково було, та що ж – приказ! В думках укладав собі плян, як мені пробратись на Бібіковський бульвар, і почав іти, стараючись якомога скоріше видобутися з майдану. Проти мене маєстатично знімався Собор святої Софії та пам’ятник гетьмана Хмельницького. У вечірньому сутінку гордо рисувався на фоні неба профіль софійської дзвіниці, довгі тіні лягли від церковних бань по білому снігу, що вкривав майдан.

Свята Софія!.. Віки цілі проходили біля неї, радощі й смутки землі нашої ділила вона, все найкраще, найзнатніше, що видала земля наша, горнулося під її омофором…

Може, ще тремтять в закалубинах її мурів тремтливі слова молитов та зітхань, що заносили їх перед її престолом князі наші та воїни, в похід вибираючись, може, ще відгомін пісень переможних та гомін литаврів, що ним стрічали після походу Великого Богдана, блукає по аркадах її каплиць, відбиваючись об «стіну нерушиму»…

Може, ще часом у ніч глуху, як темінь вкриє землю і сон на вії зможені налягає, стрясає мурами її виття Джінґіс-ханових орд, а в золоті бань її майне відблиском сяєво палаючих теремів прадідів наших – майне і згасне…

І мимохіть, несвідомо, спрямувалися мої кроки у той бік, де розхилені ворота дзвіниці давали перехід на церковну ограду. А так! Треба вступити до святої Софії, майнуло в моїх думках. Може, ніколи в життю не доведеться вже тут побувати, може, це востаннє вже мої очі любуються її красою. І схоронитись треба було, бо саме в ту хвилину розірвалася над софійський майданом шрапнеля, а кулі заторохтіли по даху митрополичої палати.

А далі друга й третя. Я прискорив ходу.

І завтра злочинна рука московського большевика сягне по те золото, яке віками цілими прадіди наші складали в пошані Богові землі нашої, погасить вогонь цей, що його запалили предки наші на Його хвалу…

І може, завтра сколихне цим храмом зойк мордованих слуг Його, може, замість фіміяму закуриться ватра наїзника, що сушитиме біля неї свої смердючі валянки…

Я почував, як серце моє здавив біль… Саме тоді десь недалеко від церкви, на протилежній вулиці, пролунав вибух гранати, а за ним наступні. Голосний гомін відбився об церковні мури і довгу хвилину стрясав ними.

«Мабуть, перекинули обстріл на Софійський майдан, – думалось мені. – І як тепер видістатися відсіля?»

Та в цю мить – якась тінь майнула по церковній долівці… Від правої стіни, що поринала у сутінку, відділилася якась постать та попрямувала повільно до мене. Я здивовано вдивився у неї. То був монах у клобуці з довгою, сивою бородою. Якось дивно, маєстатично ступала ця постать і по хвилі спинилася біля мене. Я побачив лагідне, привітне лице, що якось не гармоніювало з сивою бородою, і чорні очі, що вдивлялися в мене. Довга ряса вкривала струнку стать, що дивно відрізнялася чимсь від звичайних постатей православних монахів та батюшок. Коли б не борода, то сміло могла б його постать скидатися на якогось єзуїтського патера, чи якогось іншого західно-європейського священика.

Хвилину вдивлявся він у мене, а відтак озвався тихо:

– Встань та ходи за мною!

І я, мов у сні, не надумуючись, пішов. Саме в цій хвилині знову пролунали вибухи стрілів. Я мав вражіння, що ворог б’є як попало, більш на те, щоб ширити паніку й дезорієнтувати противника, аніж аби влучити намічену ціль.