Розділ «Мирослав Капій»

– Чуєш? – озвався монах. – Та я проведу тебе, не лякайся!

Я мовчки йшов, ступаючи тихо за ним, а він крізь бокові двері в іконостасі повів мене за вівтар до нерушимої стіни. Дивно мерехтіла у слабкому світлі лямпади мозаїкова постать Богоматері. Йшов якийсь блиск від неї, сумовито вдивлялися її очі у сутінь просторого храму. Може, так само колись, сотні літ тому, дивилися ці очі, як татарська орда, зруйнувавши заборола, ввірвалася до храму й мордувала галицьких лицарів короля Данила, воєводи Дмитра, оборонців нашої столиці й цього храму.

Мій поводатар повернувся до заглиблення у правій стіні за вівтарем, взяв зі столика лямпу, наповнену олією, засвітив та підійшов до непорушної стіни. Тут підняв лямпу високо вгору так, що світло її огортало велику частину мозаїки й почав пильно приглядатися мерехтливим камінчикам. Відтак правицею натиснув один із них. Я стежив за ним мовчки. Та нараз тихо, без шелесту, усунулась частина стіни, а за нею показався коридор чи якась велика прогалина.

– Ходи за мною, – кинув мені монах і ввійшов у коридор, вузький та доволі високий. Кілька сходів вело вниз, а далі була вже гладка дошка. – Не лякайся нічого. Я виведу тебе. Крізь двері на вулицю не виберешся, там стріляють тепер!

Ми пішли. Напереді монах з лямпою в руці, а я за ним. Минаючи останній схід, я оглянувся. Тихо, без шелесту засувалася за нами стіна так, що за хвилину не можна було розпізнати, чи був у ній який перехід. Ми знаходилися у вузькому, підземному коридорі, що губився у теміні, куди не проникало світло лямпи. Я мав вражіння, що ми то спускаємося, то піднімаємося. Часами коридор завертав убік, а то здавалося, що ідемо у протилежному напрямку. У сірому, почорнілому від старості мурі були місцями доволі великі заглибини, щось як у катакомбах в Зальцбурзі.

Як довго йшли ми – не знаю. Я втратив відчуття часу чи, може, одноманітність цього підземелля спричинила, що я не в силі сказати, чи був це ще вечір, чи ніч уже вгорнула землю. Час до часу коридор вривався, перед нами виринала сіра стіна. Тоді мій поводатар знову підносив лямпу і натискав якесь місце в мурі, й стіна, мов зачарована, без шелесту усувалася набік, пропускаючи нас у коридор, що далі провадив у підземелля. Коли ми раз підходили до одної такої поперечної стіни, в мене забилося серце і дрож стрясла цілим тілом. Бо в слабому світлі лямпи, що на кілька кроків ледве прояснювала темінь, яка виринала проти нас, запримітив я постать, що, спершись плечима о стіну, загороджувала нам дорогу. Ступивши кілька кроків ближче, побачив я, що це кістяк, який із сатанинською посмішкою на вищирених зубах вдивлявся у нас порожніми ямами, в яких колись були очі.

– Нічого, це печеніг, що пробрався сюди в часи Святослава, – сказав монах, не повертаючи до мене голови, немов би не хотів бачити остраху на моєму лиці й не бажав мене засоромити…

Ми пішли далі.

І знову біля однієї стіни побачив я нову постать, яка, куняючи на долівці, робила враження богомільного прочанина, вкритого лахміттям!

– А це жидовин, що в часи Хмельницького вспів аж так далеко зайти сюди! Цей був проворніший за печеніга. Їжу узяв і зброю зі собою. Та й це йому не помогло, – сказав монах, вказуючи на останки глечика й заржавілий ятаган. – О, свята Софія вміє добре зберігати свою тайну, не дозволить нікому непокликаному безкарно вдиратися у її святая святих!

Якось різко пролунали оті слова мого поводатара у вузькому підземеллі й, глухим відгомоном відбиваючись од стіни, котилися в безвісті коридора. Спочатку я старався затямити ці всі переходи, числив ці закрути й перепони та відтак дав спокій, все одно, думав, нічого з цього не вийде! Врешті решт мав вражіння, яке чогось не покидало мене, що ми цілий час крутимося на одному місці, що ми, якщо не знаходимося під самою церквою святої Софії, то недалеко відійшли від неї. То знову траплялися місця, де наш коридор вривався, а перед нами виринало кілька нових гирл підземелля. Монах вибирав одно з них, і ми йшли далі, щоб за якийсь час знову опинитися на такому розпутті.

– Вже недалеко, – сказав монах, помітивши, що я втомився й ледве волочу ноги.

І ще одне явище кидалося мені в очі. Я впродовж нашої дороги зауважив, що в коридорі було доволі чисте повітря, хоча снувався він у безконечність. Отже, і за це подбали невідомі будівничі. Зазвичай у таких підземеллях буває таке попсоване повітря, що й дихнути важко, а нераз доводиться ледве з життям видістатися з них. Та тут чиясь розумна голова подумала й про це!

Я ішов мовчки й цілий час не відзивався й словом, хоч безліч думок ворушилося в моїй голові, а кожна кінчалася запитом: «Куди веде мене той монах?»

Я добре придивлявся йому, наскільки це можливо було в блідавому світлі невеличкої лямпи. Що вражало мене, то це дивна еластична хода й стрункість його постаті, що якось не гармоніювала з сивою бородою.

– От, ми вже й на місці, – сказав він, коли дорогу нам перепинила нова стіна. Знову підняв лямпу, натиснув мур, й знову тихо, без шелесту, відсунувся мур набік, відкриваючи перед нами широку чотирикутну кімнату, до якої вхід закривала штора.

Ми увійшли й опинилися в просторій залі, освітленій великою лямпою старовинної форми, що звисала зі стелі. Праворуч, посеред стіни звисала ще одна штора, закриваючи, мабуть, вхід до якоїсь дальшої кімнати. Я став роззиратися.

Обстановка кімнати скидалася на таку, яка стрічається по старовинних замках, все, на чому спинилися мої очі, носило сліди глибокої старовини, яку можна побачити сьогодні хіба тільки за вітринами музейних залів. І зброя, розвішана по стінах, і портрети, і широкий дубовий стіл посередині, і старовинний килим на долівці, і тапчан у кутку, вкритий грубою ведмежою шкурою – все те носило на собі сліди глибокої старовини! Усе це далеке й чуже було тим гранатам і шрапнелям, що в тій хвилині розривалися над Софійським майданом. Все те, і ця обстановка, і цей монах, і ця довга мандрівка по підземеллі видавалися мені якимсь таким несамовитим маревом, що я питав себе, чи це не сон часом зморив мене у старокиївській дільниці й розстеляє переді мною міражі давно минулих літ.

Та ні! Я мимоволі, несвідомо, прикусив уста. Заболіло! Знак, що я не марю у сні, що це все не видіння.

Мовчки розглядаюся далі. Наліво від входу, в кутку, стояв невеличкий столик, на якому лежала розгорнена грубезна книга в шкуряній оправі, з золотими клямрами по боках, як це буває на прадавніх євангеліях. На середній стіні проти входу висів великий щит, критий блакитною емаллю, що блистіла в промінцях лямпи, а на ньому виднівся золотий тризуб. Праворуч на стіні висів портрет на повен зріст якогось старця з довгою сивою бородою, із задуманими очима, що, мов живі, вдивлялися в нас. Одягнений був старець у довгу хламиду, сп’яту блискучою аграфою на правому рамені. Рука старця сперта була на головище топора дивної форми й вигляду. Попід стінами тут і там стояли дебелі скрині. Подібні стрічаються часом у притворах старих церков, у яких ховають церковну утвар. В одному кутку спостеріг я сперту об стіну старовинну зброю, панцир із шоломом та покинуту на долівці рогатину.