Розділ «Павло Богацький»

– Не, не… не цокаєшся з нами, не п’єш і не змагаєшся з нами…

– Хочете?… П’ю за Камелію!.. – почав я свій хаотичний тост.

– Се як розуміти?… – питає вона, вже насторожившись і вгадуючи щось таємне в моїх словах…

– За камелію, квітку вічнозелену, красиву холодною красою і позбавлену аромату… П’ю за Камелію – жінку, котра є вічна, молода, котра чарує своєю красою, але не гріє і не пестить душі, котра холодна, наче мармурова статуя, за жінку, позбавлену аромату кохання… за її серце для всіх і ні для кого, за її облудливе слово, за її красу божевільну й нечутливу… п’ю за Камелію…

– Ага… дама з камеліями!.. Чи не за вас він п’є? – запитав з підозрінням Максим і глянув пильно на мене…

– За всіх, хто має натуру Камелії… За всіх жінок, котрі кожну годину иньшому кажуть, що кохають його. Які не вкладають душі, серця в своє слово: кохаю тебе…

– Тепер розумію я твої слова, – одмовила вона. – Налий мені вина, прошу тебе…

Я підійшов з пляшкою до неї. Вона вигнулась назад в кріслі і просила слухать її, говорячи на вухо…

– То се за мене ти пив?… І я – Камелія?…

– Де наше, наше свято?… Чом мене забула ти?… – проскрипів я крізь сльози в одвіт.

І пішов провадити свою роботу. Пильно стежив за пустими пляшками, чарками і тарілками… Повечеряли… Дякували хазяйку, і Максим чомусь двічі поцілував її руку. Чи невже їв за двох?…

Після вечері запропоновано було проїхатись… Загальна згода. Вона також згодилась, але вже згубила свою дитячу веселість – була мовчазна і серйозна… Зібралися всі, а вона на моїх очах обрізала всі квітки камелії, приколола собі і голосно проговорила:

– Lа dаmе аux саmelias…

Я дивився і вже зрозумів, чом се з першої хвилини моєї зустрічі з камелією вона мене турбує і лякає… Я бачу вже, що вона вплелась в моє життя і силкується і його зробити таким же холодним, позбавленим аромату… Я вже зрозумів її і йшов далі зо страхом за все своє найкраще, за цілість мого раю кохання… О, камелія…

Поїхали. Вона сіла з Максимом, а ми решта – у великий парний екіпаж… Пішли по тому ж шосе, яке вчора я міряв його своїми ногами. У нас весело було – співали, а там мовчання… Але під лісом вони стали і ми нагнали їх. Зійшли з екіпажів й розійшлись по темному лісі… Я пильно слідкував за парою і, хоч добре не бачив, то ловив кожний звук… Вони одійшли далеко. Стали і шепотіли… Я притаїв віддих і слухав… І вчув поцілунок… Ступив крок, але вдержався… Знову – звук поцілунку… І не сила було мовчати, тоді не людським голосом я прохрипів:

– Lа dаmе аux саmelias!.. – і безсило засміявся.

– А так се значить: здоров’я Камелії?… – розсміялась вона й все замовкло… Я зостався тут… Вони всі поїхали далі…

Через три дні вона прислала мені зів’ялі квіти камелії і лист. «Камелія вмерла… Здоров’я у неї хватило тільки на три дні… Приходь, тебе жде твоя Ганка на свято нашого кохання… Отрута згинула разом з квітками і знову я тебе одного люблю і чекаю… Приходь»…

Що робить?… я пішов…