Розділ «Павло Богацький»

– Прийшов?… да, да… а нащо ти приколола сі квіти?… ну, нічого!.. я заказав вечерю на шістьох…

– Що з тобою?… ти якийсь стурбований, блідий… – перервала вона мене.

– Та нічого… Поспішав сюди… та трохи недобре чогось… Нащо ти зрізала камелію?… Не треба було…

– Ти жалуєш?… Пусте!.. – і пішла до Максима.

Через хвилину увійшло ще три молодих чоловіка… В кімнаті загуло од балачок, її обступили, і кожний то словом, то рухом хотів перемогти других і одібрати її виключну увагу. Вона раділа і, певне, була щаслива… І всі вони були такі пусті, якось так поверхово відносились до окружнього, що се мене дратувало й бісило. Наприклад, ніхто не звернув досить уваги на присутність такої маси квіток, на них самих… А чи не варто б було?… Я в кожну з них вклав стільки таємного бажання, стільки свого серця й душі… колір кожної, природа, будова її – все се грало в моїх очах глибоке значіння. Сполучення тих і других, сама по собі кожна – і се була моя таємниця, яку мені бажалось, щоб вона розгадала… І ніхто ні словечка, ніхто ані думки, ані гадки ніякої, наче перед ними стояв віз хворосту або куча сміття…

І невже то все не промовляє їй до душі, невже краса тих живих квітів не ворушить її естетичного чуття?… Невже балачка про всяку там дурницю дає більше насолоди, ніж вдивлятися в ті мотиви, які примусили осих квіток переїхать з маґазина в сю кімнату… Та се все таке просте, беззмістовне і нецікаве було… Дивуюсь.

А я ж міркував, що кожну таємну думку мою розкажуть їй сі квіти красні, що кожне бажання моє, мов аромат сей, розворушить її серце, що я стану завдяки їм зрозумілішим, дорожчим і цікавішим для неї… Що вона вгледить і вчує той тихий шепіт моєї душі, ту пісню моєї любови, сьогодні, бо ж то сьогодні вона одірвалась од землі, од її буденщини і знеслась у просторінь ясного неба і безмежного бажання… А вона… вона…

Але що ж бо се я насідаюсь на неї? Може, вона добре все розуміє, але тільки по своїй соромливости і делікатности не показує виду, що знає, бачить і переживає се… То, певне, так!..

Я пішов поклопотатись про стіл. Накрили його у сусідній кімнаті. Сервіровка його мені подобалась. Здавалась зо смаком і красиво. Квіти, вина, тільки шість приборів – домашній інтимний стіл. Чудово!.. Можна б і просить, але я вчув звуки п’яніно. Вона грала… Я чув з експресії, з мотиву, з виконання, що грала вона з охотою, що бажала зробить вражіння. Вона, значить, була в розкішному настрою, почувала себе героїнею тут, і се було тим святом, якого сподівалась і жадала…

Але її свято не було моїм… Всі ті мелодії грались не для мене, не мене грів огонь її очей і не мене вабив за собою… Я, котрий купив своєю мукою се свято, сиджу отут з тарілками! Вона мене не шукає, не помічає моєї відсутности… Не помічає, бо я їй не потрібний…

І злоба росла в моїх грудях, і бажалось увійти туди і вигнать їх всіх з сих кімнат і одібрати в них можливість обкрадати мене, мою душу і серце… «Наш, наш, – казала, – празник». І святкує вона свято знущання наді мною, над моєю божевільною любов’ю… І ось тобі сподіваний день!.. Ось тобі твої плекані надії, твої мрії і все кохання!..

Замовкли звуки музики… Я увійшов до них і сказав їй, що стіл готовий…

– А сьогодні тобі найкраще вдались «Казки Гофмана»… Чудово виконала…

Але вона мене не чула і нічого не одмовила… Балакала там з захопленням і огнем… Ну, най буде й так!..

Перейшли до їдальні. Сіли за стіл. Вона на кінці столу, праворуч Максим… Він був зобов’язаний частувати її…

– А ти вже будь господарем, бо я не годна буду виконати так блискуче сю ролю, – звернулась вона до мене.

– З великою охотою… – бо і справді се визволяло мене од необхідности сісти і віддати себе на їжу лютим думкам.

Пили і їли… Пили здоров’я іменинниці. Кожний силкувався сказати можливо ориґінальний тост… Сміялись і жартували. Говорили про все і перейшли на тему: якої жінки любов більше дає для творчости мужчини. Сперечались довго. Висовували таких авторитетів, як Ніцше, Вайнінґер, Леонарді, Шопенґауер та иньші. Одні стояли за Мадонну, иньші за Венеру.

– А чом се ти не скажеш своєї думки? – запитала вона.

– Та бач, що треба ходити біля вас, щоб ви могли вільно висловитись…