Розділ «Янка Купала СОНЕТИ»

Для духу вольного нема ні меж, ні краю,

Куди б сягнуть не смів і де б не пролунав;

У хаосі буття, в пітьмі всесвітніх з'яв

Не знищується він, не відає одчаю.

Він знає тайни душ, зітхання серць в розмаю,

Все те він спізнає, що біг віків не знав.

Як фенікс із золи, возноситься з канав,

Геть одганяючи темнотних звірів зграю.

Ти створений із сонць; твоя снага змогла б

Тримати перуни, носити світло дуже,

Ти в жодній боротьбі не впав і не ослаб.

Але чому ж ти там ніщо, нескутий душе,

Де дзвонять кайдани так звично й так байдуже,

Де кров'ю і вогнем раба частує раб?

З землею й небом нерозривна нить

Мене поєднує — нетлінна павутина, —

Земля мене голубить, наче сина,

Сповитий дух мій в сонце та блакить.

Ще ж у колисці я з пісень навчився снить,

Що ці тісні краї — близькі, немов родина,