Розділ «Дмитро Павличко СОНЕТИ»

І сонце сяяло над ним, як Боже титло.

Але в суспільстві знов запанувало їдло,

З могили вийшла лють і темрява стара.

На доброчинця бруд полився, як з відра,

Його єство трудне й палаюче поблідло.

«Та ж він — анальфабет! Буквар йому, буквар!» —

Волали ті ж таки, що поклонялись вчора,

Та вірив далі він у свій спасенний дар.

Хоч гнобила його вся та ганьба сувора,

Він визнати не міг, що люд — лишень потвора,

Котра вогнем плює в пророка ясну твар.

І крикнула мені з брудного смітника,

Бабуся згорблена: «Тебе я добре знаю!

Це ти валив Союз! Це ти нас вів до раю,

Так ось я вже поглянь, в раю для хробака!»

І серце опекла сльоза гірка й тяжка —

Ця мова болісна з розпуки та одчаю.

Я голову схилив, розтрощений до краю,

Розсипаний, як хліб з роздертого мішка.

Я винен, бо не вмер, а тільки бився з туги